Один із будинків міста Покровська після ракетного удару: мешканцям такої руїни вже нема куди повертатися.
«Завжди хотілося приїхати в рідне село на Волинь, але не думала, що рятуватимусь тут від війни»
Уже другий рік Надія Дейнега живе в Полапах на Любомльщині. – Здавалося, ненадовго вирушаємо сюди: перебудемо небезпеку і вернемося додому, у свій Покровськ, – каже переселенка із Донеччини. – А вже два Великодні тут, два літа. Жду того дня, коли прокинусь вранці й почую, що Перемога, мир настав
«Коли називали «бандерівка», відповідала: «Зараз дістану кулемет і стрілятиму»
Наше спілкування із Надією Іванівною мимоволі стало для неї днем спогадів. Бо ж мова насамперед зайшла про те, як складалася її доля – чому уродженка волинського села стала мешканкою Покровська.
– Замолоду ми з чоловіком трохи поїздили по світу, – розповідає жінка. – Дев’ятнадцять літ я мала, як вийшла заміж за свого односельця, на шість років старшого Андрія Остапчука (уже покійного,
Царство йому Небесне!). Як побралися, то не було в нас, як кажуть, ні кола, ні двора. А у Криму жив брат чоловіка – чули від нього, що там непогано облаштувався. От і ми подалися туди. Перш у
Євпаторії жили, потім у курортне село Штормове перебралися. Житло мали: будинок нам на виплату дали. У Криму дочка народилася. А от кочове наше життя на цьому не закінчилося – привело аж у Туркменію. Там ми затрималися років на десять і вирішили вертатися в Україну.
Так сім’я волинян опинилася у Покровську (тоді ще – Красноармійському, Красноармійську, адже лише з 2016 року місто має нинішню назву). Хоч звідти і неблизько, але Надія Іванівна кожного року бувала в Полапах.
– Тут мати жила, сестра старша – було кого провідувати. Хіба вже якісь такі обставини виникали, – говорить жінка, – що не могла вибратися до рідні, то наступного року з нетерпінням чекала відпустку. Коли із сім’єю їхали, коли – сама. Як виходило. Але ніколи не думала, що рятуватимуся тут від війни.
Коли дочка сказала мені збиратися, то я не знала, за що хапатися, – і те треба взяти, й те… Покидали найнеoбхідніше в сумку – та й поїхали.
Надія Іванівна пригадує, що на Донеччині бандерівкою її називали, як мова заходила, що вона із Західної України.
У таких випадках віджартовувалася: «Зараз дістану кулемет і стрілятиму»…
Жартувала, навіть думки не допускаючи, що кулемети (якби ж то тільки кулемети!) будуть націлені російськими окупантами на Україну.
«Вік уже такий – де вмирати, то вмирати»
Війну в Покровську відчули вже з 2014 року. І тоді бомбили. І тоді ніхто не знав, що може бути в наступну хвилину. Одне слово, жили, як на пороховій бочці. Але те, що було, не зрівняти зі страхіттям, яке почалося в лютому 2022-го.
– Я вже в літах, – каже Надія Іванівна. – Думала, що вік уже такий – де вмирати, то вмирати. Більше місяця якось протрималися. А як стало дуже небезпечно й щодня чули, що треба виїжджати, то й ми зібралися в дорогу. Коли дочка сказала мені збиратися, то я не знала, за що хапатися, – і те треба взяти, й те… Покидали найнеобхідніше в сумку – та й поїхали, бо ж і не знали, на скільки тут затримаємося.
Був квітень. Багато людей залишали Покровськ (від цього міста до Бахмута, де йшли бої, – менше 80 кілометрів. – Авт.). До Дніпра мати з дочкою доїхали електричкою, а звідти потягом – до Львова.
У Надії Іванівни й досі перед очима така картина:
– Тіснота, добре, якщо було де сісти. Багато хто вивозив і кицьок, собачок – ніхто не залишав своїх підопічних. І це вражало до сліз...
Уже більш як півтора року Надія Дейнега – в статусі переселенки чи, якщо до офіційного терміну вдаватися, – вимушено переміщеної особи. Крім пенсії, має виплату від держави як ВПО. У неї, як сама каже, цілий букет хвороб, тож на ліки йде чимало грошей. Раніше жінка з одною палочкою ходила, а тепер – і з двома трудно («побуду трохи на ногах і мушу йти лягати»). Вже давно лікарі радили міняти кульшові суглоби – все не зібралася. А тепер на таку операцію треба тисяч сто… Надія Іванівна з теплотою відгукується про місцеву медичку Лєночку, як вона називає завідувачку ФАПу села Полапи Олену Костюк. Мовляв, завжди і вислухає, й ліки порадить, ще й додому принесе.
До речі, з пані Оленою ми згодом спілкувалися з приводу того, що тепер до мешканців Полап додалися ще й переселенці, котрі звертаються по допомогу. І вона, зокрема про Надію Дейнегу, сказала:
– Ви ж бачили, що жінка без палочок кроку не ступить. До мене вона прийти не може, тож я відвідую її. А ще Надія Іванівна по телефону часто зі мною консультується щодо тих чи інших ліків. Коли потрібний якийсь препарат, то занесу.
І насамкінець про переселенку не як пацієнтку медичного закладу, а людину, завідувачка ФАПу висловилася так:
– Надія Іванівна – дуже щира й відверта жінка, велика оптимістка…
Цей оптимізм відчувався і в нашій розмові з Надією Іванівною. Вона показувала кімнату, в якій живе (мати й дочка, яка того дня була у від’їзді, поселилися в хаті уже покійної сестри), згадувала, як колись тут гостювала. Говорила:
– Здавалося, ненадовго їдемо сюди: перебудемо небезпеку і вернемося додому, у свій Покровськ. А вже два Великодні тут, два літа. Жду того дня, коли прокинусь вранці й почую, що Перемога, мир настав.
Покровськ, де Надія Іванівна прожила чотири десятки літ, став для неї уже своїм. Як колись хотілося побувати на Волині, так тепер думка – про це місто.
А що квартира, «слава Богу, вціліла, хоча місто часто обстрілюють російські ракети», то й вертатися є куди – тільки б закінчилася війна. «Вірю: наші хлопці, які зараз на передовій, переможуть ворога – й Україна заживе вільним життям», – впевнено каже літня жінка.
* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також: Переселенка з Краматорська тепер допомагає із Горохова на Волині бити ворога.
