Герой, якого «похоронили»: «Я повз до своїх три дні та дві ночі»

Під час бою він потрапив у глибокий тил до ворога, на мінне поле, але зміг вибратись, коли його вже «похоронили». Далі – пряма мова розвідника, який у важку хвилину просто продовжував повзти.  

До своїх – по мінних полях

…Я пішов на вихід.

Взяв із собою два магазини, турнікет, ножик та ікону – більше нічого. І ще один патрон для себе – про всяк випадок.

Мене ворожий дрон почав вести. І я його знаками питаю: в який бік мені йти? Він мені махає крилом – вказує напрямок. Ага, значить, – треба в протилежний.

Пішов униз. Бачу, що там засіяно «лєпєстками». І також розтяжки. Але переживав я за одне – щоб не наступити на міну протипіхотну, яка може бути закопана. Тому старався ступати туди, де росте трава.

Дійшов до улоговинки, дивлюсь: а там теж усе затягнуто. І там уже МОНи такі хороші стоять (протипіхотні осколочні міни. – Ред.). Працюють на 50 метрів. Вони на розтяжках, а для розтяжки використали мідний дріт. Вранці на ньому роса, і тому дріт видно. Я зрозумів, що ці МОНи там всюди, і тому пішов в інший бік.

Дрон відійшов, і я зрозумів, що є шанс від нього сховатися. Я пройшов трохи, заповз під кущ та накрив себе листям. Чув, як дрон гуде, шукає мене.

Я долежав до сутінків. Потім продовжив рух. Перейшов через польову дорогу, а потім довелося повзти.

І повз я три дні та дві ночі.

За цей час проповз на пузі, не піднімаючись, приблизно три з половиною кілометри. Треба подякувати екіпіровці американській – вона дуже допомогла. Це ґортекс, вологу не пропускає, а при цьому «дихає».

«Марив, але думок здатися в полон не було»

Дорогою нарвався на снайпера. Почав швидко повзти, тіло нагрілось, і він зміг побачити мене в прилад. До речі, це не обов’язково був ворожий снайпер, міг бути й наш. У мене над головою просвистіла куля. Я зупинився і буквально в метрі від мене зайшла ще одна.

Взагалі, є різні способи повзання, але в моєму випадку треба було максимально притискатися до землі й робити все дуже повільно та непомітно. Тут така техніка: ти проповз, скажімо, 10 метрів, а потім – відпочиваєш, відновлюєш дихання, відновлюєш температуру. Коли починає трусити – це сигнал, що треба повзти далі.

Води не було, їжі не було.

На другий день пішли дощі, тумани, вже ніяких орієнтирів. Я тільки за звуком зброї, коли починав працювати «брайнінг», наприклад, розумів, що наші десь там.

Коли треба було трохи поспати, то я облаштовував собі місце в траві, де сухіше, підстеляв під себе хмиз, який міг наламати. Вже після другої ночі розумів, що втрачаю сили, що час у мене обмежений. У мене навіть галюцинації розпочалися: я повз і «розмовляв» із дружиною. Втратив напрям, просто збився і не знав, куди рухаюсь.

Таке враження, ніби ти на іншій планеті. День у день постійно одне й те саме: трохи світліше, трохи темніше. Трава, туман, дощ. І це, напевно, добре, що така погода, адже я розумів: мене міг знайти дрон.

У такі моменти починається якась переоцінка всього, усвідомлюєш, що усе матеріальне нічого не варте. Дуже багато думав про другу дружину, з якою ми побралися в 2019 році. Згадував своїх дітей, безліч незакінчених справ. Уявляв Конана (побратима, який під час виконання операції в Чорному морі опинився за бортом і плив 14 годин. – Ред.) і казав: ти ж доплив, значить, і я доповзу.

Був такий ще один момент, коли вже в мене всі аргументи, щоб повзти, закінчувалися. Я подумав: ні хера собі – це я своє життя віддам тут в землі? Я краще доповзу туди, і якщо там вони (вороги. – Ред.), то я просто ще когось із собою заберу.

А от думок здатися в полон не було.

Образок із Бахмута

Як я згадував, зі мною ще була ікона.

Вона з’явилась у мене, коли ми стояли в Бахмуті в приватному секторі. Я перебував у будинку на позиції біля вікна. А на стіні висіла тканинна ікона – вишита Богородиця. І я на неї дивився й іноді жартома нібито з нею розмовляв. Почався мінометний обстріл. У будинок влучає міна. Падають два кути і дах. Я притискаюсь до іншого кута,  ікона мені падає на груди. Кажу: «Ти зі мною хочеш?».

Рамку розібрав, ікону згорнув і потім носив на броні на спині.

Я от не вірю в дядька з бородою на троні, я вірю в якісь намолені місця. І вірю, що все не просто так…

У якийсь момент дістався до ворожих позицій. Я довго вичікував – був настільки близько, що чув усі їхні розмови. Але нарешті мені вдалося пробратися між їхніми двома позиціями. Було тяжко – там ділянка лише в 12 метрів, то я її проходив години чотири, адже намагався не видати себе жодним рухом, щоб не бути поміченим і щоб не зреагували прилади…

За цей час проповз на пузі, не піднімаючись, приблизно три з половиною кілометри. Треба подякувати екіпіровці американській – вона дуже допомогла. Це ґортекс, вологу не пропускає, а при цьому «дихає».

Після довгого повзання я підвівся на ноги та пішов потроху. Коли піднявся, зрозумів, що ходити розучився. А навколо триває бій, працюють кулемети, міномети. Аж ось побачив військові позиції.

Придивився: а там хлопці у «пікселі», наші! Я кинув автомат, підняв руки й кажу: «Хлопці, я без зброї, йду до вас, свої!».

Мені сухпайок дали, я спробував поїсти, але не дуже мені це вдавалося. Бо до цього тривалий час не їв – намагався колоски у полі жувати, воду з бур’яна збирати, але то була марна справа.

«Моя історія – про те, що не треба здаватися»

Коли мене знайшли, доктор сказав: «Тобі залишалось 12–14 годин». У мене тиск був 60 на 80. Мене довели до стабпункту, і я знепритомнів. Хотіли поставити крапельниці – а немає куди.

Відновлюватися потім було непросто. Спочатку довелося підлікуватися, операцію робити, бо в мене вилетіла барабанна перетинка, та й дрібні осколки лишилися. Я досі не можу зрозуміти, наївся чи ні. Немає відчуття ситості. Тому їм ті самі порції, що і раніше, за розкладом. І з водою те саме – доводиться просто заливати в себе. Відчуваю себе губкою.

І ночами мені довго ще видавалось, ніби я в Куп’янському лісі. Очі заплющиш – і дивишся «мультик».

Моя історія – про те, що не треба здаватися. Як говорить наш Вітя (Титан) (побратим. – Ред.), ми прийшли сюди знищувати ворога, а не вмирати…

Моя дружина місце на кладовищі замовила, свічки заготувала. Пам’ятаю дослівно, як зателефонував їй. Я взяв слухавку і сказав:

– Вибач, що я так довго до тебе повз. 

Рустем ХАЛІЛОВ, Ярослав ШЕВЧЕНКО, «УП.Життя».

Читайте також: «..Останніми словами його були «Слава Україні!»».