«Коли Єгор у Києві, не любить бути в натовпі»

 – У будь-якому випадку війна загострює почуття: для когось у негативний бік, тому ми бачимо багато розлучень, для когось почуття стають ще теплішими й ціннішими, – розповіла в інтерв’ю «ФАКТАМ» Марічка Падалко. – Водночас люди звикають жити окремо, але це означає, що треба повністю змінити своє життя, взяти на себе всю відповідальність та самостійно приймати всі рішення. Коли люди зустрічаються знов, треба одразу перебудовуватися на партнерські стосунки, але ця система дуже швидко забувається. Наприклад, я звикла спати з відчиненим вікном, щоб було свіже повітря, а чоловік хоче спати в теплі й комфорті, бо на фронті то спека, то морози. Зараз мало хто про це говорить, про побутові дрібнички, про партнерські навички, які легко втратити, а потім важливо набувати знову.

– Єгор сильно змінився за останній час?

– Дуже сильно. Просто це ті речі, які раніше важко було помітити. Наприклад, він не любить великих скупчень людей і бути серед натовпу, бо на фронті це ознака небезпеки. У спілкуванні я бачу тільки зміни на краще. Процитую чоловіка: «Коли ти залишаєшся сам на сам з небезпекою, розумієш, що у твоєму житті є найбільшим досягненням, – це дружина, і що є найбільшим скарбом, – це родина».

Коли ти залишаєшся сам на сам з небезпекою, розумієш, що у твоєму житті є найбільшим досягненням, – це дружина, і що є найбільшим скарбом, – це родина.

– Нещодавно ви зізнавалися, що замислювались про четверту дитину, але чоловік був проти.

– Я казала, що мотивація народити четверту дитину була з двох причин. Перша – на тлі війни, втрат в Україні хотілось дати цій країні нове життя, а друга – бажання трохи змінити свій інформаційний фон. Річ у тім, що гормональний фон жінки, яка народила, змінюється так, що вона концентрується насамперед на дитині, а все інше сприймається менш гостро. Тож, можливо, прагнення мати дитину було моїм бажанням зануритися в умовний безпечний світ. Зараз я точно можу сказати, що ми з чоловіком не плануємо дитину, бо наші старші діти, навіть на відстані, теж потребують багато уваги.

– Як вони почуваються зараз?

– Син Михайло дуже переймається тим, що відбувається в Україні. Щосуботи ходить на протести під міську раду з плакатом «Гроші – на ЗСУ», переймається збереженням культурної спадщини, долучається до різних проєктів.

У нього попереду 11-й клас, він хоче вступати до Києво-Могилянської академії, залишилося визначитись із факультетом. З його схильністю й навичками було б природно обрати історичний, але, можливо, ще щось зміниться.

Йому скоро 17 років, а через рік – 18. Михайло активно думає над тим, чим надалі буде займатися. Тому зараз купив на всі свої заощадження елементарний дрон і вчиться ним керувати. Навіть у школі взяв активну участь у тому, щоб організувати курси управління безпілотниками.

Дівчата до кінця цього навчального року будуть у Празі. Марія та Катя по-різному переносять життя за кордоном. Старша, Марія, як і багато підлітків, бачить своє життя вдома, у Києві, тому я не знаю, чи довчиться вона там навіть цей навчальний рік, на відміну від молодшої доньки, яка спокійніше сприймає життя за кордоном.

– Багато хто каже, що війна «висушила» всі сльози. Коли ви востаннє плакали?

– Це було на Київському марафоні Незламності, коли на особливу дистанцію вийшли поранені воїни, якими опікується благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine, амбасадоркою якого я є. Це був ще й День захисників і захисниць, тому кожен крок, а хтось із воїнів уже міг бігти, люди підтримували оплесками й вигуками. Це було дуже щемливе єднання народу з тими, хто його захищає. Я просто не змогла стримати сльози.

Таісія БАХАРЄВА.

Читайте також: «Атаки на ЗСУ – це атаки на Україну».