Герой-кулеметник Михайло Заєць отримав важке поранення в бою неподалік Бахмута.
Волинянин Михайло Заєць похоронив двох своїх діточок і помер від ран, отриманих на передовій...
У світлиці 50-річної Марії Заєць сумно, одиноко, скорботно… Коли були живими її синочки, сонечко материнської любові світило в хаті і вдень, і вночі. Померли її діти, а з ними і мрії про те, як виростуть юнаками, надією батьків... Якби поруч був чоловік Михайло, то біль від найважчої батьківської втрати, розділений навпіл, пік би не так нестерпно, як на самоті. Та він пішов на війну, бо по-іншому не міг. На фронті отримав важке поранення, довго лікувався, але помер цьогоріч 22 вересня, незадовго до свого листопадового 50-річчя
Ця розповідь – про Героя із села Пильгани Мар’янівської територіальної громади Луцького району, про материнський смуток і жіночу долю, які заслуговують велелюдної вдячності й молитви
Малята були приречені на коротке життя
Коли Марія і Михайло одружувалися, то, як і всі закохані, здавалися найвродливішою й найщасливішою парою у світі.
Вони познайомилися в сусідніх Бужанах, куди пильганівська дітвора з початкової школи мандрувала в середню, а задивлятися одне на одного почали, як Михайло прийшов з армії й парубкував у багатших дівчатами селах. Статним був юнаком. Cлужив спочатку у Пінську, потім – у Севастополі, й навіть хотів залишитися у морфлоті, аби стати моряком-професіоналом, та не судилося... Зате тільки-но стихло весілля, сім’я неабияк захазяйнувала у Пильганах.
Спершу на отчому, а потому й на своєму обійсті молоді господарі завели худобу й домашню птицю, в полі ростили пшеницю, аж доки… не померли діти.
Через чотири дні відійшов від наркозу і не відчув свого тіла від грудної клітки до ніг. Але він був живий, і я спішила до нього, ніби на крилах.
Первоцвітом любові подружжя був Орест – хлопчик, який і вдачею, і вродою був схожий на янголя. Через чотири роки подружжя втішалося Вадимчиком. Його вдача була схожою на пустотливий промінець, але вирок лікарів прозвучав громом серед ясного неба: малята були приречені через невиліковну спадкову хворобу...
Дивлячись, як хлоп’ята бігають подвір’ям, батьки не могли повірити, що в обох відмовлять ніжки. Першим слабість у них відчув Орест. У вісім років він уже не міг обходитися без милиць.
Діти знали про свої долі... Але попри все уявляли, як настане день – і хвороба змилується над ними… Батьки ж робили все, що могли, рятували синів у столичних та обласних клініках...
«А що буде, як усі повідмовляються воювати?»
– Ці мої учні на уроках читання в книжкових персонажах бачили найперше хороші риси знайомих односельчан. Були по-своєму допитливими й веселими, – не забуде довіку Євгенія Харків, учителька на заслуженому відпочинку, вдова легендарного воїна АТО на псевдо Ураган, яка тоді разом із чоловіком, учителем музики, проводила для Ореста й
Вадима індивідуальні заняття. Старший настільки вірив у зцілення, що просив учительку не ставити між цифрами знак «плюс», бо він асоціювався йому з хрестами на могилах. Вадим із надією в оченятах не переставав допитуватися, коли ж буде знову ходити братик?
…12-річний Орест перед смертю пережив 17 мікроінфарктів. У нього розірвалося серденько. Після його похорону перестав ходити Вадим. Через п’ять років, у 2017-му, його грудна клітка зсунулася від судом і задушила 16-річного юнака теж на руках у тата й мами. Похоронивши другого сина, згорьовані батьки спродали хазяйство й тамували свій біль далеко від дому на заробітках аж до війни.
Михайло Степанович міг не йти у військкомат. Свого часу переніс важку операцію. Вмивалася сльозами мама Марія Миколаївна, дізнавшись, що син отримав повістку. Знову чуло біду серце дружини… Але син і чоловік мовив по-чоловічому: «Не буду ні ховатися за кордоном, ні прикриватися здоров’ям. А що ж буде, як усі повідмовляються воювати?». І пішов, пообіцявши дзвонити й повернутися. То було 12 липня 2022 року.
«Я серцем відчувала щось страшне»
Короткою була підготовка на навчальному полігоні. Як і обіцяв, телефонував мамі й дружині. Ні на що не нарікав, ні про що не каявся. Сміявся в слухавку, оповідаючи неньці якусь гарну байку про «все добре». За два тижні новоспечений помічник кулеметника вже був на другій лінії вогню, за день-другий – на «нулі» у Бахмутському районі
Донецької області. Звідти не давався чути тиждень. Не міг.
– Я благала Бога вберегти сина, – тепер довіку буде вмиватися сльозами мама Героя, теж Марія Миколаївна.
– Я молилася й відчувала, що сталося щось страшне. Така звістка не забарилася від бойового побратима Михайла.
Щоб не засмучувати нас, повідав про поранення руки й ноги, а правду сказав сам Михайло. Через чотири дні він відійшов від наркозу і не відчув свого тіла від грудної клітки до ніг. Але був живий, і я спішила до нього, ніби на крилах,
– пригадує Марія Миколаївна-молодша.
Потому знову були важкі операції, довгі місяці реабілітації у Вінниці, Львові, Винниках, Трускавці, Луцьку… Михайло
Степанович радів, що «потихеньку відновлюється», а вдома з інвалідного візка поволеньки почав ставати біля зробленої рідними стінки…
«Мамо, не плачте, мені вже легше...»
Коли односельчани приходили його відвідувати, вдячно втирав скупу чоловічу сльозу.
– Щось робив би зараз… – мабуть, згадував себе у полі чи ще за якоюсь чоловічою справою. Мав золоті руки. Вмів зробити двері, вкласти підлогу, обшити стіни вагонкою… Залюбки виконував замовлення односельчан, якщо йшлося про столярку, й не брав за це платні. Соромився. Мовляв, свої ж люди…
А потому наслідки важкого поранення вкотре далися взнаки. Знову потрапив у Горохівську, а відтак в обласну лікарню й згасав на очах. Кров захисникові, односельчанину, краянину, другові здавали десятки людей. Пані Марія попросила подякувати за підтримку в ці важкі хвилини племінникові Олександрові Пилиповичу з села Гірка Полонка, односельчанці Євгенії Харків, мар’янівському селищному голові Олегові Басалику, кожному, хто своєю кров’ю, допомогою, молитвою рятував їхнього Михайла.
Дружина днювала й ночувала біля нього, біля реанімаційного відділення. Розтирала тіло, витирала чоло, підбадьорювала словами, які молитовно шепотіло серце. До слова, 35-річний рідний брат пані Марії, учасник АТО, батько 13-літньої Насті й 7-річного Сашка Микола Лотоцький відвойовує нам мир на Харківщині.
…У лікарняній палаті ще застала сина живим ненька Марія. «Мамо, не плачте, мені вже легше», – ще всміхнувся.
Щось хотів спитати про село, друзів, побратимів. Із 30 їх без нього залишилось живими лише двоє. Й залишив нас назавжди…
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Василь СТРУЦЮК – боєць із села Підгайці Луцького району;
Артем ОДІНЦОВ – боєць із міста Луцька;
Максим ПЕРЕХОДЬКО – боєць із села Чемерин, що на Ківерцівщині;
Олександр БОРТНІК – боєць із міста Луцька;
Артем ШОЦЬКИЙ – боєць із села Боремщина, що на Любомльщині;
Сергій БУБАЛО – боєць із села Люб’язь, що на Любешівщині;
Павло ЛУЦЕНКО – боєць із села Тростянець, що на Ківерцівщині;
Володимир ЯНКО – боєць із села Мельниця Ковельського району;
Андрій ВІДНІК – боєць родом із села Білин Ковельського району (проживав із сім’єю у місті Рівне, де й був мобілізований);
Владислав ВЕЛИЧКО – боєць із села Замостя, що на Маневиччині;
Павло ТКАЧУК – боєць із села Буяни Луцького району;
Валентин ВАСИЛЬКОВСЬКИЙ – боєць із села Зоряне Ковельського району;
Вадим БУЛАВЧУК – боєць із села Ставки Володимирського району;
Петро БАСАНСЬКИЙ – боєць із села Колодяжне Ковельського району;
Олександр ТВЕРДОХЛІБ – боєць із міста Берестечко, що на Горохівщині;
Микола ОМЕЛЯНЧУК – боєць із села Буцинь, що на Старовижівщині;
Володимир СУПРУН – боєць родом із Донеччини й там тривалий час воював, був переведений на Волинь, де раптово помер;
Петро ГУНДЕРИЧ – боєць із села Підбороччя Камінь-Каширського району.
Читайте також: «Боєць із Волині, що воює на фронті, до війни робив неймовірні мініатюри будівель (Фото)».
