У серпні цього року Оксані Шишко вручили посмертну нагороду чоловіка – орден «За мужність» III ступеня.
Прокляття часу: свекруха судиться з невісткою через гроші за загиблого на війні сина
Страшна біда не зблизила рідних людей, а посіяла між ними ворожнечу
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК
…що пів року тіло Героя лежить у морзі
Цю вражаючу історію тележурналісти «Суспільне Хмельницький» оприлюднили ще на початку вересня. У репортажі йшлося про те, що 11 червня під Бахмутом загинув Сергій Зелінський, який був родом із села Радівці Вовковинецької громади. Маючи на руках усі необхідні документи, дозволи й ДНК, що це її син, мати військовослужбовця Наталія Зелінська не могла забрати його тіло. А виникла така ситуація через те, що Сергія хоче похоронити і вдова загиблого Ксенія, котра нині живе за кордоном. До того ж – у Львові, тобто далеко від рідного його села на Хмельниччині.
Як розповідала мати, Сергій із Ксенією познайомився через інтернет 9 березня, коли він через поранення приїхав на реабілітацію у Львівську область. А 15-го зареєстрували шлюб (тоді мати з дочкою приїхали з Німеччини, провідали його й супроводжували у рацс). А у травні, за словами Наталії Зелінської, син їй телефонував і просив знайти адвоката – сказав, що хоче розлучитися, «бо так вляпався, що не знаю, куди я голову всунув». «З невісткою, – казала мати, – можна було б ще говорити, вона – дитина, їй вісімнадцять років. Коли з нею зустрілася тут під моргом, то вже майже вмовила. Я їй руки цілувала, просила: «Дитино, ти теж будеш мамою, ну зрозумій.
Я ж не проти, щоб ти до мене приїжджала, на могилу Сергія. Та невістка там ролі не грає – мати її все вирішує. Я не знаю, яка її мета...».
Хтось вважає, що такою «метою» є гроші. Тим часом, як відомо, передбачені 15 мільйонів гривень, які держава виплачує в разі загибелі бійця, отримують вдова, неповнолітні діти й батьки, незалежно від того, хто його хоронить.
То чому виникла така суперечка? Волонтерка, яка підтримує Наталію Зелінську, вважає, що жінка не повинна простоювати днями під моргом: «Правильно було б віддати тіло батькам, це абсолютний жах така «дєльожка»… Я особисто вважаю, що невістка не має ніякого права морально принижувати матір воїна». У свою чергу, начальниця обласного бюро судово-медичної експертизи Наталія Козицька, до якої за лікарським свідоцтвом про смерть звернулися дві особи – мати загиблого і дружина – міркує так: «Якщо люди не можуть помиритися й прийняти рішення, то нехай це вирішить суд».
Хотілося дізнатися, чи в цій історії поставлено вже крапку, адже з часу її оприлюднення минуло ще майже три місяці. Тож днями зателефонувала голові Вовковинецької громади, що на Хмельниччині, до якої належить село
Радівці, Сергію Волковинському. Почувши моє запитання, пан Сергій сказав, що проблема, яка виникла з похованням загиблого бійця, «ще в процесі з’ясування». За його словами, нещодавно суд ухвалив рішення, згідно з яким тіло Сергія Зелінського має бути видане матері. Але друга сторона подала мокасаційну скаргу. Одне слово, треба почекати результатів її розгляду, тоді буде й винесено остаточний вердикт.
…як великі гроші зіпсували стосунки невістки й свекрухи
Цей випадок, що стався на Хмельниччині, нібито й безпрецедентний за своєю суттю, – не доводилося чути, щоб десь був такий спір за тіло загиблого воїна. І в той же час він – із розряду тих, які засвідчують, що біда не завжди зближує, згуртовує, здавалося б, рідних людей, а навпаки – сіє між ними ворожнечу, бо вони... грошей не можуть поділити.
За домовленістю, я сплатила матері Івана півтора мільйона гривень. Та от виявилося, мало.
Минулої осені ми спілкувалися із вдовою з села Здомишель, що на Ратнівщині, Оксаною Шишко (у нашій газеті 23 листопада 2022 року була публікація «Коли повідомили, що загинув чоловік, у мене телефон випав із рук, а донька потрапила в лікарню»). На той час після загибелі чоловіка, який воював із 2014 року і на початку березня 2022-го сказав, що його місце – на передовій, минуло місяців три. Жінці важко було говорити не лише про день загибелі свого Івана – 29 липня, про те, як напередодні востаннє розмовляла з ним по телефону. Вона не могла стримати сліз, згадуючи і їхнє романтичне кохання («Як тільки мені виповнилося сімнадцять, ми подали заяву на реєстрацію шлюбу, а заміж він мене покликав ще раніше»), показуючи сімейні фото – свідчення їхньої любові. Починаючи з 2014-го, п’ять з половиною літ Іван Шишко боронив Україну. Дехто думав, за словами Оксани, що він мільйони на війні має, за гроші воює, «а йому в перші місяці триста гривень платили». І коли на початку повномасштабного вторгнення чоловік сказав, що його місце на передовій, дружина пробувала відговорити його: «Іване, нехай, може, вже молоді йдуть на війну, ти своє відвоював...», – а він і слухати не хотів. Другого березня вони попрощалися й більше не побачилися...
Коли у серпні цього року Оксані Шишко вручили посмертну нагороду чоловіка – орден «За мужність» III ступеня, я привітала жінку повідомленням у вайбері. Вона відгукнулася: «Знаєте, прийшло багато людей – значить, заслужив за життя повагу до себе, подяку. От тільки брати та мати не можуть ніяк ті кляті гроші поділити…». Йшлося про кошти, які держава виплачує в разі загибелі бійця. У подальшому, спілкуючись по телефону, дізналася від Оксани, що свекруха вирішила з нею судитися. «У нас завжди були хороші стосунки, – розповідала жінка. – За життя Івана його мати навіть казала, що доживатиме віку при мені. І коли він загинув, непорозумінь не було.
Свекрусі дісталася хороша пенсія загиблого сина, бо ж я ще не пенсійного віку. Пригадую, як ми переоформляли документи, то вона казала: «Нащо мені ті гроші – буду роздавати». За домовленістю, я сплатила матері Івана півтора мільйона гривень. Та от виявилося, мало».
Про те, що спочатку в родині Шишків між невісткою і свекрухою не було суперечок, пов’язаних із виплатою коштів за загиблого чоловіка, сина, я почула й від старости села Здомишель Людмили Чернусь, коли зателефонувала їй. Але, видно, там, де великі кошти, домовленість «по-родинному» не спрацьовує.
Брати Івана, як каже Оксана, по-іншому настроїли матір. І тепер уже суд має це вирішити.
До речі, дочка загиблого на війні Альона Олійник зініціювала подання петиції на ім’я Президента України з проханням присвоїти її батькові, військовослужбовцю Збройних сил України, звання «Герой України». Мимоволі постає питання: а що сказав би старший солдат Іван Шишко, коли б міг дізнатися, яким яблуком розбрату стали в родині гроші, виплачені державою за те, що він загинув?
…що «все залежить від того, якими є люди»
На продовження теми я мимоволі пригадала родину Єфімових із Каменя-Каширського, яка втратила на війні сина, чоловіка, батька, дідуся. Готуючи публікацію для «Волині», спілкувалася і з дружиною Олександра Єфімова, і з його матір’ю. Вдова воїна Світлана, з якою домовлялася про зустріч, запросила на цю розмову й свою свекруху Катерину Григорівну. Жінкам важко було говорити про непоправну втрату. Але між паузами, коли слів бракувало, аби передати горе, і слізьми, які не завжди вдавалося стримувати, були яскраві спогади про їхнього Сашка, для якого війна почалася в 2014–2015 роках, а закінчилася торік 4 червня. «Ми не публічні люди, але наш Саша, який загинув за Україну, заслуговує, щоб про нього добре згадати» – ці слова я почула від матері Олександра на мою вдячність за те, що і вона, і її невістка погодилися на розмову для газети.
Ця родина – якраз із тих, яка в своїй непоправній втраті стала ще дружнішою. І про це можна було б сьогодні написати, пославшись тільки на публікацію. Тим більш було приємно почути підтвердження цьому в телефонній розмові зі Світланою.
– Все залежить від того, якими є люди, – сказала вона, підкреслюючи, що є більші цінності.
А що, на жаль, є така проблема, коли біда не згуртовує, не зближує родини, – навпаки, породжує неприязнь, бо не можуть поділити грошей, то більш як за півтора року великої війни жінці теж доводилося чути.
Читайте також: Мамі та дружині загиблих Героїв з Волині вручили їхні посмертні нагороди.
