Ольга Єрьоменко із сином вболівали за співвітчизників під час матчу між збірною України та командою Мальти.
Свій борщ переселенці з Харкова у волинській Переспі таки зварили
І хоч уже рік родина Єрьоменків проживає в Словаччині, спогади про наш край, який дав їм найперший прихисток від війни, – якнайтепліші
«Я постановив, що мушу вберегти сина й вивезти його у безпечне місце»
Уперше ми зустрілися з Ольгою й Русланом Єрьоменками на третьому місяці повномасштабного вторгнення і на третьому тижні життя подружжя в Переспі на Рожищенщині (їхали вони до родичів чоловіка, але згодом добрі люди надали їм безоплатно хату-пустку, де з ними поселилася і сестра Ольги Вікторія зі своєю сім’єю, яка теж покинула Харків). Що таке війна, відчули вдруге. У червні 2015-го, коли чекали сина-первістка, переїжджали з Харкова в Дніпро. Там чоловік, якого мобілізували, служив у батальйоні, звідти і в АТО пішов – у зоні бойових дій на Донеччині пробув три місяці. У цьому місті народився їхній син Даня.
Оскільки жили на дев’ятому поверсі, де було страшно залишатися, то переважно сиділи в підвалі. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так – вісім днів.
Але те, що було тоді й що почалося 24 лютого 2022-го, не порівняти. Єрьоменки, як і всі харків’яни, прокинулися від вибухів. Оскільки жили на дев’ятому поверсі, де було страшно залишатися, то переважно сиділи в підвалі. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так – вісім днів. 4 березня, коли на вулицях міста лежали розірвані машини, посеред Салтиківського моста автомобіль провалився, а біля аеропорту розбитий танк стояв, як вкопаний, Єрьоменки переїхали у Дніпро до чоловікового приятеля, з яким Руслан служив в АТО. А в середині березня, коли й тут стало неспокійно –почастішали нальоти, то чоловік повідомив переспівським родичам, які запрошували до себе з перших днів великої війни, що вирушає із сім’єю в дорогу, яку все відкладав у надії на краще.
– Як батько, – каже Руслан, – я постановив, що мушу вберегти сина й вивезти його у безпечне місце (чоловік після АТО має III групу інвалідності й зараз не військовозобов’язаний. – Авт.).
У першу свою весну переселенці з Харкова городець у Переспі посадили. Надія була, що війна не затягнеться, – якщо мир настане швидко й вони поїдуть у своє місто, не зібравши врожай, «то хтось прийде на готове й спасибі скаже».
Тішилися Єрьоменки, що їхній Даня продовжив улюблене заняття футболом – уже й медаль одержав, граючи за команду «Любарт» у спорткомплексі «Адреналін-Сіті» міста Луцька (сюди його батько возив на тренування). А ще ж син навчався онлайн у місцевій школі, безкоштовно відвідував у Переспі секцію тхеквондо...
Перемога, на жаль, швидко не настала. Правда, переселенці картоплю на своєму городці в Переспі так і не копали. Ще влітку подружжя Єрьоменків вирішило їхати за кордон, оскільки повертатися в Харків було небезпечно. У день, коли я сконтактувала з Ольгою й ще застала її в Переспі, вона, до речі, розповіла:
– Я вже борщ варю зі своїх овочів…
Щоб це були не просто слова, то жінка надіслала на вайбер вичерпний фотозвіт. На світлинах можна було побачити і тарілку апетитного борщу, і те, які бурячки, моркву, капусту виростили переселенці.
«Повернуся в Україну й обов’язково піднімуся на Говерлу – це моя мрія!»
А ще ми домовилися, що й надалі будемо спілкуватися. Тож згодом надійшло повідомлення вже з-за кордону.
– Ми вже більше року перебуваємо в Словаччині, – розповіла жінка. – Місто Нітра з населенням у межах вісімдесяти тисяч обрали для проживання з думкою про сина: хотіли, щоб він і в школі вчився, й своїм улюбленим видом спорту займався – тут для цього є хороші можливості. Я працюю в Макдональдсі, Данило ходить до школи, відвідує футбольний клуб FK«Nitrа». У його класі навчаються, до речі, й діти з України: четверо хлопчиків і дівчинка. Чоловік не працює – він займається вихованням сина. Принаймні поки що. Так нам спокійніше за дитину.
Ольга поділилася радісною подією. Їй вдалося поїхати у Харків, тож три дні змогла побути з батьками, сестрою й вернутися за кордон із зарядом позитиву, який можна почерпнути лише від рідних людей, за якими сумуєш в такій вимушеній довгій розлуці. Адже найкраще місце для кожного – рідний дім, куди завжди хочеться прийти.
Звичайно, мова зайшла і про Переспу, де сім’я, рятуючись від війни, на перших порах знайшла прихисток. І тут – найтепліші спогади про людей, поряд із якими їм випало жити («ділилися, хто чим міг»), – переселенцям назавжди запам’ятається їхня доброта й приязнь. А ще на такому наголосила мати малолітнього хлопчика:
– Данило згадує, що в селі мав свободу, – гуляв із хлопцями, не чекаючи, коли у батьків з’явиться час піти з ним на вулицю, як це зазвичай у місті.
Про городець у Переспі, на якому встигли виростити овочі, – особливий спогад:
– Ми в дитинстві, бувало, працювали на городі у бабусі, тітки. Він великий, бур’яну багато – а так кортіло погуляти, коли якраз треба сапати! Робота на землі із задоволенням – це було вперше. Хотілося б у майбутньому мати шматочок городу, обробляти його, щоб у внуків були домашні овочі, фрукти.
Про життя у Словаччині, де сім’я Єрьоменків одержала на час війни тимчасовий захист (поки що такий статус у цій країні встановлено законодавчо до 4-го березня 2024 року), жінка розповідала:
– Грошової допомоги від держави не отримуємо, оскільки я маю роботу. А ось житло нам оплачують і ми дуже вдячні владі Словаччини, адже гроші потрібні на навчання дитини. Щодо питання мови, то відвідуємо безкоштовні курси від організації Mareena – то допомога українцям у час війни.
…На моє прохання Ольга прислала фото – доповнення до нашої розмови. На одній зі світлин – мама із сином на стадіоні у місті Трнава, куди вони приїжджали на футбольний матч між Мальтою й Україною (1:3). І прапор рідної України у них був, і в одязі – головні кольори, які символізують нашу державу: зразу видно, що палкі вболівальники, які прийшли підтримати співвітчизників. На інших фото – визначні місця старовинної Нітри (перша згадка датується 828-м роком). І особливо багато уваги – горі Зобор, що поряд із цим містом. У жовтні цього року Ольга з сином, як розповіла, піднімалися на неї. І справа не в тому, що підкорили якусь висоту (тим більш, що це всього 587 метрів): не могла не згадати найвищу вершину Українських Карпат, куди, на жаль, так і не зібралася. Тепер це бажання ще сильніше – для пані Ольги воно асоціюється із Перемогою України, миром та поверненням додому.
* – Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Катерина ЗУБЧУК.
