Курси НБУ $ 41.88 € 43.51
Свій борщ переселенці з Харкова у волинській Переспі таки зварили

Ольга Єрьоменко із сином вболівали за співвітчизників під час матчу між збірною України та командою Мальти.

Фото з архіву Ольги ЄРЬОМЕНКО.

Свій борщ переселенці з Харкова у волинській Переспі таки зварили

І хоч уже рік родина Єрьоменків проживає в Словаччині, спогади про наш край, який дав їм найперший прихисток від війни, – якнайтепліші

«Я постановив, що мушу вберегти сина й вивезти його у безпечне місце»

Уперше ми зустрілися з Ольгою й Русланом Єрьоменками на третьому місяці повномасштабного вторгнення і на третьому тижні життя подружжя в Переспі на Рожищенщині (їхали вони до родичів чоловіка, але згодом добрі люди надали їм безоплатно хату-пустку, де з ними поселилася і сестра Ольги Вікторія зі своєю сім’єю, яка теж покинула Харків). Що таке війна, відчули вдруге. У червні 2015-го, коли чекали сина-первістка, переїжджали з Харкова в Дніпро. Там чоловік, якого мобілізували, служив у батальйоні, звідти і в АТО пішов – у зоні бойових дій на Донеччині пробув три місяці. У цьому місті народився їхній син Даня.

Оскільки жили на дев’ятому поверсі, де було страшно залишатися, то переважно сиділи в підвалі. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так – вісім днів.

Але те, що було тоді й що почалося 24 лютого 2022-го, не порівняти. Єрьоменки, як і всі харків’яни, прокинулися від вибухів. Оскільки жили на дев’ятому поверсі, де було страшно залишатися, то переважно сиділи в підвалі. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так – вісім днів. 4 березня, коли на вулицях міста лежали розірвані машини, посеред Салтиківського моста автомобіль провалився, а біля аеропорту розбитий танк стояв, як вкопаний, Єрьоменки переїхали у Дніпро до чоловікового приятеля, з яким Руслан служив в АТО. А в середині березня, коли й тут стало неспокійно –почастішали нальоти, то чоловік повідомив переспівським родичам, які запрошували до себе з перших днів великої війни, що вирушає із сім’єю в дорогу, яку все відкладав у надії на краще.

– Як батько, – каже Руслан, – я постановив, що мушу вберегти сина й вивезти його у безпечне місце (чоловік після АТО має III групу інвалідності й зараз не військовозобов’язаний.– Авт.).

У першу свою весну переселенці з Харкова городець у Переспі посадили. Надія була, що війна не затягнеться, –  якщо мир настане швидко й вони поїдуть у своє місто, не зібравши врожай, «то хтось прийде на готове й спасибі скаже».

Тішилися Єрьоменки, що їхній Даня продовжив улюблене заняття футболом – уже й медаль одержав, граючи за команду «Любарт» у спорткомплексі  «Адреналін-Сіті» міста Луцька (сюди його батько возив на тренування). А ще ж син навчався онлайн у місцевій школі, безкоштовно відвідував у Переспі секцію тхеквондо...

Перемога, на жаль, швидко не настала. Правда, переселенці картоплю на своєму городці в Переспі так і не копали. Ще влітку подружжя Єрьоменків вирішило їхати за кордон, оскільки повертатися в Харків було небезпечно. У день, коли я сконтактувала з Ольгою й ще застала її в Переспі, вона, до речі, розповіла:

– Я вже борщ варю зі своїх овочів…

Щоб це були не просто слова, то жінка надіслала на вайбер вичерпний фотозвіт. На світлинах можна було побачити і тарілку апетитного борщу, і те, які бурячки, моркву, капусту виростили переселенці.

«Повернуся в Україну й обов’язково піднімуся на Говерлу – це моя мрія!»

А ще ми домовилися, що й надалі будемо спілкуватися. Тож згодом надійшло повідомлення вже з-за кордону.
– Ми вже більше року перебуваємо в Словаччині, – розповіла жінка. – Місто Нітра з населенням у межах вісімдесяти тисяч обрали для проживання з думкою про сина: хотіли, щоб він і в школі вчився, й своїм улюбленим видом спорту займався – тут для цього є хороші можливості. Я працюю в Макдональдсі, Данило ходить до школи, відвідує футбольний клуб FK«Nitrа». У його класі навчаються, до речі, й діти з України: четверо хлопчиків і дівчинка. Чоловік не працює – він займається вихованням сина. Принаймні поки що. Так нам спокійніше за дитину.
Ольга поділилася радісною подією. Їй вдалося поїхати у Харків, тож три дні  змогла побути з батьками, сестрою й вернутися за кордон із зарядом позитиву, який можна почерпнути лише від рідних людей, за якими сумуєш в такій вимушеній довгій розлуці. Адже найкраще місце для кожного – рідний дім, куди завжди хочеться прийти.

Звичайно, мова зайшла і про Переспу, де сім’я, рятуючись від війни, на перших порах знайшла прихисток. І тут – найтепліші спогади про людей, поряд із якими  їм випало жити («ділилися, хто чим міг»), – переселенцям назавжди запам’ятається їхня доброта й приязнь. А ще на такому наголосила мати малолітнього хлопчика:

– Данило згадує, що в селі мав свободу, – гуляв із хлопцями, не чекаючи, коли у батьків з’явиться час піти з ним на вулицю, як це зазвичай у місті.

Про городець у Переспі, на якому встигли виростити овочі, – особливий спогад:

– Ми в дитинстві, бувало, працювали на городі у бабусі, тітки. Він великий, бур’яну багато – а так кортіло погуляти, коли якраз треба сапати! Робота на землі із задоволенням – це було вперше. Хотілося б у майбутньому мати шматочок городу, обробляти його, щоб у внуків були домашні овочі, фрукти.

Про життя у Словаччині, де сім’я Єрьоменків одержала на час війни тимчасовий захист (поки що такий статус у цій країні встановлено законодавчо до 4-го березня 2024 року), жінка розповідала:

– Грошової допомоги від держави не отримуємо, оскільки я маю роботу. А ось житло нам оплачують і ми дуже вдячні владі Словаччини, адже гроші потрібні на навчання дитини. Щодо питання мови, то відвідуємо безкоштовні курси від організації Mareena – то допомога українцям у час війни.

 …На моє прохання Ольга прислала фото – доповнення до нашої розмови. На одній зі світлин – мама із сином на стадіоні у місті Трнава, куди вони приїжджали на футбольний матч між Мальтою й Україною (1:3). І прапор рідної України у них був, і в одязі – головні кольори, які символізують нашу державу: зразу видно, що палкі вболівальники, які прийшли підтримати співвітчизників. На інших фото – визначні місця старовинної Нітри (перша згадка датується 828-м роком). І особливо багато уваги – горі Зобор, що поряд із цим містом. У жовтні цього року Ольга з сином, як розповіла, піднімалися на неї. І справа не в тому, що підкорили якусь висоту (тим більш, що це всього 587 метрів): не могла не згадати найвищу вершину Українських Карпат, куди, на жаль, так і не зібралася. Тепер це бажання ще сильніше – для пані Ольги воно асоціюється із Перемогою України, миром та поверненням додому.

Підйом на гору Зобор  ще більше надихнув Ольгу на підкорення Говерли.
Підйом на гору Зобор ще більше надихнув Ольгу на підкорення Говерли.

 * – Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. 

Катерина ЗУБЧУК.

Реклама Google

Telegram Channel