«Перші дрони паяла дружина»

Батько двох дітей В’ячеслав Стражець – інженер за фахом. 10 років працював на залізниці. Згодом за кермом вантажівки перевозив товари Європою. Перед повномасштабним вторгненням саме готував візу для нових рейсів. Проте інтуїція підказувала – скористатись нею не зможе.

«Я не одразу пішов у військкомат. Дружина мене не пускала, забрала ключі від машини. Але я наступного дня поїхав туди велосипедом. Я не мав військового досвіду, не брав участі в АТО. Відчував, що не виконав свого обов’язку. У лютому 2022-го не вагався ні хвилини», – говорить В’ячеслав.

Наприкінці травня 2022 року під час мінометного обстрілу отримав складне поранення, коли надавав допомогу побратимові. Праву руку лікарі ампутували, ліву, на щастя, вдалося зберегти.

Уже під час реабілітації В’ячеслав міркував над тим, чим зможе бути корисним, як одужає. Так натрапив на тему FPV-дронів. «Поки я лежав у лікарні, купив комплектуючі для дронів. Вони прийшли поштою одночасно з моїм поверненням додому. Я сам паяти не можу, бо важко тримати паяльник. То дружина паяла, а син допомагав. Так ми зібрали перший дрон», – згадує В’ячеслав.

Під час мінометного обстрілу отримав складне поранення, коли надавав допомогу побратимові. Праву руку лікарі ампутували, ліву, на щастя, вдалося зберегти.    

 Ветеран навчив сина пілотувати. До того сам тренувався керувати дроном на симуляторі. А ще пройшов декілька профільних курсів. Там, зокрема, дізнався про те, як відкрити свій бізнес зі збирання дронів. В’ячеслав переконаний: якби робив це на волонтерських засадах – довго не протримався б. Тому пішов шляхом підприємця.

Фінансову підтримку йому надав Український ветеранський фонд Міністерства у справах ветеранів України. Для В’ячеслава це була перша спроба подання заявки на конкурс. І одразу –  успішна. «Я й сам не очікував. Думав, що отримати грант нереально, що треба бути супер-пупер-підприємцем чи вундеркіндом. Але ні, все набагато простіше», – розповідає він. На запитання, як це – бути ветераном, який займається власним бізнесом, він відповідає бадьоро: «У мене стало менше вільного часу, його практично немає. Я встаю зранку – і поїхав. Ми тільки починаємо працювати, бо ще немає всього обладнання. Але вже є двоє працівників. Свого побратима взяв на роботу. Він отримав поранення одночасно зі мною. А за пілота у мене син, хоч йому тільки чотирнадцять».

Про те, якого ставлення очікують ветерани від суспільства, він говорить так: «Потрібна елементарна повага від людей. Ветерани – це ті, хто віддав для держави більше, ніж податки. Але люди часто бояться глянути в очі чи щось сказати. Намагаються вдавати, ніби тебе не існує».

Найміцнішою опорою в поверненні до цивільного життя він вважає родину. Згадуючи тривалий період лікування та реабілітації, не уявляє, як би впорався без допомоги дружини. «Під час евакуації я, важкопоранений, ішов три кілометри. Щоб вижити, треба було докласти зусиль. Тому я згадував дітей, свою дружину –  і знов піднімався. Думав: якщо зараз засну, то точно вже не встану. І так тримався», – згадує чоловік.

Олеся МАЦЮТЕВИЧ, nv.ua.