Лише одинокій берізці, біля якої примостилася криниця, могла вилити свій незагоєний материнський біль.
З неба дивляться на самотню неньку дві зорі – доньки та сина. Історія для душі
Старенька Настя уже кілька годин непорушно сиділа на такому, як і вона сама, старенькому ослінчику і думала… А вони, думки, роїлися у голові, як ті непосидючі бджоли і раз у раз вжалювали у саме серце. Сьогодні у неї день народження. Не в радість він їй, бо вже не один рік дарує самотність… Хоча не забувають добрі сусіди, які розділяють її невимовне горе. Так було тяжко на душі, що хотілося рвати на собі коси, кричати, але ж чи почує хто її голос, що ринув із самої середини, чи ж треба, щоб про ту печаль почули люди…
Видно, що прийшов той час, та година, та мить, коли людина вдивляється в роки, які встигла прожити. І враз перед очима старенької ожила та непосидюча Настуня, яка була красунею чи не на все село. Зростала у простій селянській родині, знала ціну праці, бачила, як зранку й до смеркання трудилися її батьки, тому не лінувалася, а була їм помічницею. А ще треба було й меншу сестру доглядати, яка так і норовила зробити щось наперекір.
Минали роки, і з ними дорослішала юнка. Мала гарні успіхи й у школі, коли ж постало питання, куди піти вчитися, то обрала вчительський фах. З тих пір більше часу проводила в місті і лише на вихідні поспішала до батьківської оселі. Раділи рідні, що їх дитина вирвалася з «кайданів» непосильної сільської праці і вивчиться. Так і сталося. Отримавши диплом про освіту, вирушила Настя до місця свого призначення.
…Йшов теплий серпневий дощ, коли дівчина, міцно тримаючи в руці своє направлення, зійшла з автобуса і незнайомою стежиною попрямувала у бік села, що виднілося серед полів. І враз світла усмішка розквітла на змарнілому обличчі бабусі й спогади далі полонили її єство. Вона пригадала, як з бокової дороги зненацька верхи на коні виїхав хлопець, а вона тоді подумала, ніби принц на білому коні. Познайомилися. Василеві відразу припала до вподоби молода вчителька, а він працював лісівником. За розмовами не зогледілися, як добралися до населеного пункту та приміщення сільської школи.
З того часу завжди були разом, згодом побралися. Добрим чоловіком був Василь, і жили в злагоді. Полюбила свою невісточку Василева мати, вона також своєю добротою віддячувала за все. А скільки радості було, коли народився їх синочок Іванко! Згодом сім’я поповнилася донечкою Софійкою. Здавалося, щастю не було меж: скрізь лунав радісний дитячий сміх, відчувалося взаєморозуміння у родині. А як їй було приємно, коли говорили, які у неї хороші, чуйні діти, готові завжди прийти на допомогу.
Тихо і якось несподівано, коли ще діти були школярами, відійшла у засвіти свекруха. І з Василем щось коїлося: то пізно додому прийде, то частіше чарку почав перехиляти, то ще якусь причину придумає, щоб вдома не допомогти по господарству. Вона бачила, відчувала душею, що його щось мучить, що він щось таїть у собі. А біда вже ходила поруч із чоловіком. Так і не відкрився Василь своїй Настуні. Пішов одного ранку з дому і більше не повернувся…
А якось приснилося, що запитує у доньки про те, що залишається після смерті? Та відповіла: слух, зір, голос…Отож, вона може чути тут нас, на землі, і бачити…
Ростила дітей сама. Тужить її материнське серце за донькою, душа якої 25 років тому відлетіла у Вічність. А скільки надій покладала вона на свою кровиночку! Софійка здобула вищу освіту, працювала викладачем в університеті. Аварія, що трапилася за загадкових обставин, забрала її 30-річною. Своє особисте життя дочка тримала від рідних у секреті. Мати знала, що був наречений, але познайомитися з майбутнім зятем так і не встигла. Її
Софія була заручена з цим чоловіком, на лівій руці носила обручку, щоб згодом одягнути на праву. Не судилося…
Ніколи не забути матері день поховання доньки. Сотні людей прийшли попрощатися з нею. Білий сніг було вкрито квітами, ніде було ногою ступити. Тіло з труною несли на руках друзі по навчанню, вчителі, викладачі. Часто вона їй сниться. А якось приснилося, що запитує у доньки про те, що залишається після смерті? Та відповіла: слух, зір, голос…Отож, вона може чути тут нас, на землі, і бачити…
Здавалося б, більше такої трагедії не має повторитися у житті матері, але доля розпорядилася по-іншому… Її Іванко ріс кмітливим, хоч і хворобливим хлопчиком. Проте, як багато дітей, мріяв стати космонавтом. Після школи дороги привели його до технічного училища. Згодом вступив у московський інженерно-фізичний інститут на факультет вивчення і дослідження космічного простору, думав, що здійсниться дитяча мрія. Проте зізнався матері, що відчув із боку викладацького складу якусь невиправдану прискіпливість і це його насторожило. Перевівся до індустріального інституту. Багато років працював у податковій на посаді старшого інспектора. Час від часу підводило здоров’я, хоча ніколи не скаржився. Але вона відчувала, що щось не так із її Іванком.
Не склалося особисте життя сина, та й важка хвороба з кожним днем точила його здоров’я. На лікування, як завжди, не вистачило часу. Полетіла Іванова душа за обрій, не доживши до золотого ювілею.
Часто зоряними вечорами притуляється згорьована мати до своєї порадниці-берізки й вдивляється у небесне царство, шукаючи рідні зірочки – доньки та сина. «Там вони вже разом дивляться на мене, підтримують у важку хвилину. Не світять їх життєві вогники на цьому світі, але ніколи не згаснуть вони в моєму зраненому серці», – втирає гіркі сльози осиротіла ненька.
Ніна МЕЛЬНИК.
Читайте також: Гріх безтямно сміється. Історія для душі.
