«Ми стали першими, хто від Ковельського району прийшов на допомогу нашим захисникам»

Сьогодні про це село, що на Ратнівщині, по праву можна сказати, що воно є своєрідним центром волонтерського руху загалом у Забродівській громаді, до якої належить. А очолила його із перших днів повномасштабного вторгнення росії директор місцевого будинку культури Оксана Бірук

«Близько 70 наших односельців захищають Україну»

Розмова зі старостою Замшанівського старостинського округу Володимиром Томашуком та головною, як її називають, волонтеркою Оксаною Бірук почалася із того, що, на жаль, двоє односельчан, які воювали, уже в Небесному легіоні. Під час виконання бойового завдання на Миколаївщині загинув лейтенант Роман Михалевич, котрий після закінчення Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного служив у 14-й ОМБр. Життя його обірвалося торік 27 березня – він назавжди залишився 22-літнім. Шлях Максима Бірука на війні довший: він, 38-річний учитель історії Замшанівської школи, пішов на військову службу у перший день великого вторгнення – у нього був контракт із теробороною. А загинув боєць 11 вересня цього року на Донеччині. Вже через день після того, як Максима Бірука провели в останню путь, його односельчанка Аліна Мороз ініціювала подання петиції на сайті Президента Володимира Зеленського з проханням присвоїти бійцю посмертно звання Героя України. І, до речі, ця петиція уже набрала 25 тисяч голосів, необхідних для того, щоб вона була розглянута главою держави. Тож тепер у Замшанах тримають, як мовиться, кулачки, аби високим званням таки було вшановано хороброго воїна – педагога від Бога, як про нього говорять, який вже увійшов в історію.

 Петиція за присвоєння звання Героя України 38-річному учителю Замшанівської школи Максиму Біруку набрала необхідних 25 тисяч голосів. 

Коли мова зайшла про те, скільки чоловіків зі старостинського округу нині на війні, Володимир Томашук сказав:

– Мене, буває, питають (чи навіть дорікають), що з нашого села воює більше чоловіків, ніж з якогось іншого. Я для себе веду таку статистику – хто мобілізований, хто вже повернувся, зокрема після поранення чи у випадку ротації. На сьогодні 70 наших односельців захищають Україну (це із двох сіл, що входять до округу, в яких проживає 1600–1700 осіб). Крім двох загиблих, є один боєць, доля якого поки що не відома – він у числі тих, хто пропав безвісти.

У подальшій розмові ця статистика стане відповіддю на те, чим можна пояснити, що уже з перших днів вторгнення окупантів тут багато хто долучився до волонтерства: поки одні захищають Україну, інші, воліючи бути причетними до наближення Перемоги, взялися підтримувати їх.

«А ви приходьте до нас й теж матимете великі гроші»

Це сьогодні у Замшанах волонтерська робота налагоджена. А ось як починалося все? Про те, яким був перший день великої війни, а потім – тижні й місяці, в Оксани Бірук такий спогад:

– 24 лютого прийшли на роботу. Всі налякані. Добре знали, що чимало земляків уже пакували речі на виїзд за кордон. У мене є знайомі – однокурсниці з Чернівецького університету, де вчилася свого часу, котрі живуть тепер і в Німеччині, і в Латвії, Польщі. Вони хвилювалися за мою сім’ю. Та, що у Варшаві, говорила: «Оксано, ти ж умієш водити авто – сідай за кермо і їдь з дітьми сюди» (їх у нас із чоловіком – троє). Максимович, наш староста, у перший день спитав: «Що будемо робити?». Ми, навіть не обговорюючи цього, вирішили, що втікати не будемо, хоч тоді була загроза нападу з боку білорусі, яка до нас близько. А те, по суті, риторичне запитання вирішилося так: уже в перший день ми відправили 5 бусів із продуктами, які знесли люди, під Житомир, на Київщину. Оскільки дорога на столицю була вже закрита, то хлопці доставляли вантаж до потяга у Ковель, а він віз далі. Так ми стали першими, хто від Ковельського району прийшов на допомогу і нашим захисникам, і цивільним, які опинилися в зоні бойових дій.

Згодом у Замшанах у підвальному приміщенні було облаштовано укриття (люди матраци позносили), організовані заняття з надання першої медичної допомоги. Волонтери старалися бути готовими на випадок, коли ворог піде з боку білорусі. А ще, взявши відповідний дозвіл у райвійськкоматі, вони возили на першу лінію у прикордонні їжу для бійців, одяг. Оксана з приводу цього каже:

– Хлопці, якщо чесно, приїхали голі-босі. Вчителька Олена Козел, яка долучилася до волонтерства і якраз там бувала, розповідала: «Підходить молодий чоловік і просить, аби взуття привезла… На ногах у нього – калоші і якісь обмотки». А це ж ще тільки провесінь – погода зимова! Впродовж двох місяців водій, згадана вже вчителька Олена Козел і Лариса Цепух із Ратного, яка волонтерить із 2014 року, возили продукти, одяг по лісах у напрямку Доманового. Дівчата по селах відрами ліпили вареники, пекли пиріжки для таких передач. І саме те, що ми весь час були зайняті роботою (вважай, пів року так інтенсивно працювали, що, бувало, по 8 бусів відправляли), відволікало від поганих думок.

До Забродівської громади відразу ж доєдналися Заболоттівська («там є координатор з досвідом допомоги захисникам з 2014 року, тож я, молода-зелена в цій справі, розпитувала, що й до чого»), Велимченська громади. У Замшанах волонтерство не згасало ні на тиждень. На другому році війни воно, за словами Оксани, стало ще потужнішим – люди, може, вже і втомилися, видихнулися, але іншого вибору нема: кожен знає, як непросто хлопцям на передовій, як потрібна їм підтримка з тилу.

 Уже в перший день ми відправили 5 бусів із продуктами, які знесли люди, під Житомир, на Київщину. Оскільки дорога на столицю була вже закрита, то хлопці доставляли вантаж до потяга у Ковель, а він віз далі. 

І того дня, коли ми спілкувалися, а це було 23 листопада, волонтерка говорила:

– У неділю в нас знову буде ярмарок. Цього разу збираємо кошти, аби придбати дрон для захисника-односельчанина. І благодійні ярмарки проходять майже в кожному селі громади. Правда, дехто дивується, як нам вдається так зорганізуватися. Мовляв, у нас нема такої людини. На питання, чому ж сама (сам) не хоче стати таким лідером у цій справі, відповідають: «У мене нема таланту до цього». Хоч, по-моєму, таланту тут і не треба – просто взявся і, пройнявшись відповідальністю, працюєш.

А ще Оксана Бірук розповіла про те, від чого свого часу було дуже боляче:

– Багато людей почали думати про вигоду волонтерів – можна було почути: «О, вони там працюють – значить на ставках, по 30 тисяч мають!». Але я, знаючи, що насправді все на ентузіазмі (навпаки, ще з дому виносиш), на це не зважала й зводила розмову на жарт: «А ви приходьте до нас і теж матимете великі гроші».

«Тільки розвантажилися, а за дві хвилини ракета прилетіла – однозначно, хтось здав»

– Шкода, що ви не зможете зустрітися зі Степаном Хвищуком із Річиці. Він би вам багато розповів, бо майже щотижня їздить на Схід України, – сказала Оксана Бірук, коли мова зайшла про те, що це на початках возили вантажі в Ковель, аби їх потягом доставити за місцем призначення, – тепер же є і машини, і водії, які за потреби вирушають у неблизьку та ще й небезпечну дорогу.

Як підтвердження цієї небезпеки – відео, яке надіслав на телефон Оксані Бірук пан Степан. З нього видно, що зовсім поряд із фурою, яка прибула за місцем призначення, – територія під обстрілами. Було й таке, як він розповідав: «Прибули у Кривий Ріг. Тільки розвантажилися й від’їхали, а за дві хвилини ракета прилетіла – однозначно, хтось здав, що прибула гуманітарка». Тому-то Степан Хвищук, який зазвичай їздить із двома своїми синами, відчуваючи, що буде небезпечно, вирушає в дорогу сам, маючи для цього такий аргумент: «Я вже трохи пожив, а вони молоді...».

– І я не раз просилася з ним на Схід України, – каже волонтерка, – та кожного разу чула одне і те ж: «Нє… Ти сиди вдома. Туди – ні ногою...». Він добре знає, як там важко – нікому не відомо, чим може закінчитися поїздка. До речі, доставляти вантаж, зокрема на Донецькому напрямку, нам простіше завдяки тому, що Степан Хвищук активно волонтерить з 2014 року й бував там не раз, тож все і всіх знає. У нього є необхідний пропуск, без якого далеко не заїдеш – на першому блокпосту станеш. Так само він допомагав налагоджувати зв’язки із благодійниками в країнах Європи. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік був якраз у відрядженні в Німеччині й відразу підшукував, хто б міг надати гуманітарну допомогу для захисників України та цивільних людей, які постраждали від війни. Міг залишитися за кордоном, але десь через місяць чи навіть швидше вернувся у свої Річиці. Далі ми вже разом волонтеримо.

...Тепер, коли в Україні вже виготовляють дрони, запитів на них від захисників менше. А ось тепловізори, приціли до зброї, турнікети і, звичайно, автомобілі, котрі на фронті є розхідним матеріалом, дуже потрібні. Все це потребує коштів. Чимало грошей, за словами Оксани Бірук, надходить від тих земляків, котрі на заробітках за кордоном, і звідти допомагають. Виручають уже традиційні благодійні ярмарки. Особлива вдячність – усім односельчанам, зокрема пенсіонерам, які теж не стоять осторонь. Із двохсот гривень кожного з них виростає чимала сума, що стає внеском у наближення Перемоги.