Напевне, вже у кожному українському місті є схожі історії, але не з таким позитивним завершенням.
Воїн без ноги матиме ліфт: за справу взявся увесь під’їзд
«Мені здається, в нас із вами є спільний супер, – пише мені незнайома дівчина в інсті, – Даня звати. Прізвище складне, щось на кшталт дартвейдера.» Я усміхаюся: «Є такий»
Даня втратив ногу під час вуличних боїв у Бахмуті. Показував мені відео, як хлопці тягнуть його в укриття. Каже: «Олю, якщо що, то не я кричу, то пацани кричать в паніці. Я спокійний».
Даня подарував мені свій шеврон. Це мої найцінніші подарунки. Мрію собі піджак з усіма шевронами хлопців. Це – мої медалі.
«Даня живе на сьомому поверсі в під’їзді без ліфта (ліфт більше 18 років не працював, уже навіть двері в шахту познімали і позабивали щитами), – пише мені дівчинка. – Коли ми дізнались, що Даня втратив ногу, весь під'їзд зробив колективне звернення, описали ситуацію (що сидітиме він після повернення в чотирьох стінах на 7-му поверсі, бо долати таку кількість сходинок і людині на двох ногах важко; натомість – мав би їздити рибалити чи чим хочеш займатись), зібрали підписи, потормошили знайомих депутатів, не давали цій проблемі загубитись у стінах міськради – і ось у нас уже близько тижня тривають активні роботи в шахті... Гуде двигун ліфта на обкатці, і за кілька тижнів він уже має запрацювати».
«Але тільки не подумайте, що ми то з жалості зробили або не віримо в те, що він може подолати 7 поверхів самотужки».
Я перечитую її повідомлення раз за разом. Пишу: «Це найкраще, що я могла прочитати. Чи можу розповісти цю історію?».
І вона відповідає мені: «Можна. Але тільки не подумайте, що ми то з жалості зробили або не віримо в те, що він може подолати 7 поверхів самотужки».
Відповідаю їй, що є десятки способів поведінки сусідів: робити вигляд, ніби нічого не сталося, опускати очі, звинувачувати державу – або ж узяти і зробити те, що допоможе людині не відчувати свою інвалідність.
Відповідаю їй, що є десятки способів сказати «дякую»: прикласти руку до серця, зібрати гроші і потім засмутити героя тим, що ти їх йому пропонуєш, – або ж зробити щось, що скаже йому краще за всі слова і гроші світу, що ми вдячні.
Відповідаю їй, що є десятки способів навчитися жити поряд із героями, і найкращий спосіб – це робити свої маленькі героїчні вчинки там, де ти є.
Відповідає: моя суперсила – це комунікувати з чиновниками.
Пишу їй: суперсила Дані – захищати наші суперсили.
Ольга РУДНЄВА, волонтер.
Читайте також: «На Львівщині знесли пам'ятник російському льотчику Петру Нестерову».
