«Одного дня до нас у Луцьку за допомогою прийшли... 1711 переселенців»

«Ми одними з перших зустрічали біженців, які приїхали до Луцька, рятуючись від війни...»

– Ліно Вікторівно, до великої війни на ваше управління були покладені дещо інші обов’язки?

– Скажу, що нам, напевно, на 180 відсотків довелося переформатувати свою роботу. Перш за все управління має виявляти сім’ї, які опинилися у складних життєвих обставинах: попереджали, зокрема, раннє сирітство, оцінювали потреби родини і здатність задовольняти їх. Це була здебільшого робота адресна, коли за сім’єю закріплювався соціальний працівник, і він уже вирішував її проблеми. І зараз цих обов’язків ніхто з нас не знімав (ми продовжили займатися тим, що було в нашій компетенції і раніше), але до них додалося ще чимало нових. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми зрозуміли, що маємо створити величезний хаб. Так з’явився Центр допомоги внутрішньо переміщеним особам. Соціальна служба завжди надавала послуги, а тепер ми ще й забезпечуємо людей найнеобхіднішим – продуктами харчування, одягом, взуттям…

 – Якщо зараз оглянутися на майже два роки роботи Центру, то коли було найважче?

– А якраз у лютому та навесні, коли до Луцька прибувало дуже багато внутрішньо переміщених осіб. Ми одними з перших зустрічали їх. Дуже багато сімей потребувало одягу, оскільки вирушали в дорогу з сумкою, рюкзаком.  Люди не мали що їсти – мусили забезпечити їх продуктами. Потрібні були гігієнічні засоби, суміші для дітей, памперси. Пригадуємо досі один такий день на початку квітня, коли до нас прийшло 1711 чоловік! Інколи доводилося на роботі і ночувати, тому що вночі чи із самого ранку приймали фури з гуманітарною допомогою. Робота була дуже інтенсивна.

 – А скільки переселенців загалом прийняв Луцьк?

–  За звітами минулого місяця відомо, що на сьогоднішній день в обласному центрі проживає близько сімнадцяти тисяч тих, хто приїхав сюди після 24 лютого 2022-го.

«Починалося з того, що ми зі своїх осель виносили взуття, продукти харчування, посуд...»

– Хто працює в Центрі допомоги внутрішньо переміщеним особам?

– Колектив нашого управління. Центр – волонтерський. Він існує за підтримки небайдужих людей, які приходять сюди й допомагають нам. І найбільший партнер у нашій роботі – департамент освіти. Кожного дня до нас направляють вчителів, які допомагають розфасовувати продукти харчування, поскладати одяг. Адже треба мати ще й час, щоб приділити увагу кожній людині, яка губиться в розмірах, у важливості тих речей, котрі їй потрібні. Особливий бум – у міжсезоння, коли відбувається перехід із зимового на весняний одяг і навпаки –з осені в холодну пору. Ті, хто не має можливості купити необхідне, приходять до нас.

– Я звернула увагу, що у вас сьогодні дуже багато людей...

– Ми підписали меморандум про співпрацю з дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ. І то якраз його представники роздають одяг для дітей внутрішньо переміщених осіб. А, крім того, – павербанки, засоби, необхідні тим, хто навчається в школі. Такі великі акції проходять часто, бо ми залучили чимало меценатів, благодійників, котрі надають нам допомогу і ми зразу ж адресно її роздаємо.

Ми навіть отримали електромобіль для того, щоб якісно здійснювати послуги в своїй громаді. Тобто їздити мультидисциплінарною командою, в яку входять психолог, соціальний працівник, юрист, медичний працівник, і надавати сім’ї всю необхідну допомогу.

– А якими були перші дні, коли така співпраця ще не була налагоджена?

– У нас був маленький кабінет екстреної допомоги – нам надходила гуманітарка зі Скандинавських країн у невеличких розмірах – якихось два буси. І її вистачало – на всякий випадок необхідне мали. До речі, після 24 лютого 2022-го жоден працівник нашого управління не виїхав за кордон, не пішов у відпустку – всі дружно трудилися, взявшись за виконання й додаткових обов’язків. І почалося з того, що ми зі своїх осель виносили взуття, продукти харчування, посуд. Таким чином почали розгортати волонтерський хаб. Зверталися через фейсбук-сторінку й інстаграм до небайдужих людей із закликом приходити до нас. І це дало результат. Приходили й приносили речі, харчі. Жінки-лучанки пекли пиріжки, варили вареники, розуміючи, що треба підтримувати тих, хто цього потребує. Потім налагодили контакти із благодійними фондами, які можна було залучити, з містами-партнерами. Найщемніше було, коли торік одного дня на нашу проблему відгукнулася лучанка, пані Ліля, котра вже довго живе в Німеччині. Вона з мешканцями своєї громади відправила нам фуру всього, що тут було дуже потрібне. Коли ми одержали вантаж, то тішилися, що гуманітарної допомоги надовго вистачить, а вона розійшлася буквально за тиждень. Тобто запаси потрібно було постійно поповнювати.

– Якщо порівнювати минулий рік і нинішній, то що можна сказати з приводу надходження гуманітарної допомоги – її стільки ж чи менше?

– У цьому році значно менше одержуємо вантажів, зокрема із-за кордону. Наш найбільший меценат і на сьогодні – обласний благодійний фонд «Дитяча місія. Україна». Його очільниця Людмила

Лонюк організовує допомогу із Скандинавських країн, з Фарерських островів. Завдяки цьому ми маємо і продукти харчування для вимушено переміщених осіб, і гігієнічні засоби, подушки, одіяла.

Одне слово, – те, що людям потрібне для налагодження побуту на новому місці. Можу сказати, що надходить допомога і від релігійної громади Луцької дієцезії греко-католицької церкви, інших релігійних організацій. Активно допомагає благодійний фонд «Медицина в дії», адже він має партнерів у Канаді, які їх постійно підтримують. 

«У кожній жінці прагнемо відродити справжню: вільну, окрилену, незалежну, амбітну...»

– На сьогодні наша робота змінилася ще й в іншому плані, – наголошує Ліна Вікторівна. – Ми почали писати проєкти, зрозумівши, що маємо не лише просити допомогу, а й використовувати можливість долучитися до нових європейських програм, які спрямовані на людей.

– Мова йде про можливість отримання грантів?

– Так. Дуже не хочеться, щоб нашу соціальну сферу асоціювали тільки із продуктовим набором, хоч це теж потрібно. Тому ми почали писати в різні фонди й, зокрема, отримали підтримку від

ЮНІСЕФ. І торік, і в 2023-му взяли участь у дуже важливому проєкті, завдяки якому могли допомогти сім’ям переселенців, у яких ростуть діти з інвалідністю. Вони ж приїхали з окупованих територій чи з тих, де йдуть бойові дії. Хтось не зміг взяти з собою інвалідний візочок, інший забув слуховий апарат чи, наприклад, в когось розбилися окуляри. Допомогу надаємо практично кожній дитині. До речі, це був великий проєкт, завдяки якому ми навіть отримали електромобіль для того, щоб якісно здійснювати послуги в своїй громаді. Тобто їздити мультидисциплінарною командою, в яку входять психолог, соціальний працівник, юрист, медичний працівник, і надавати сім’ї всю необхідну допомогу.

– При нагоді хотілося б почути від вас ще про один ваш проєкт «ВОНА хаб. Луцьк».

– Проєкт реалізується Фондом народонаселення ООН в Україні за підтримки благодійних організацій. Почну з того, що за абревіатурою ВОНА – промовисті слова: вільна, окрилена, незалежна, амбітна. Опікуємося жінками, які потерпають від домашнього насильства та хочуть здобути фінансову незалежність, а також тими, хто має статус вимушено переміщеної особи, хто виховує дітей з інвалідністю. У «ВОНА хаб. Луцьк» працюють кар’єрні радниці, психологиня. У кожній жінці прагнемо відродити ту, справжню, яка, певно, десь захована. Багато є жінок, котрі працюють на неулюбленій роботі, живуть, по суті, чужим життям. І коли наша психологиня Оксана Самолюк починає з ними спілкуватися, то завдяки своїй професійності їй вдається розкрити кожну жінку.

– Буду вдячна, якщо конкретніше згадаєте про якусь ситуацію для ілюстрації цього.

– Одна з переселенок все життя була кухарем у школі, а насправді вона хотіла бути актрисою, грати в театрі. Коли ми відправили цю жінку на курси театрального мистецтва, то вона підготувала сповідь про те, як із міста Буча, де жила, на початку вторгнення росії виводила свою родину, які жахіття війни бачили вони. З цим монологом-сповіддю спробувала себе в ролі актриси. Згодом жінка повернулася додому і, пройшовши кастинг, одержала головну роль у виставі аматорського театру в Києві. Те, що було десь приховано, зробило її щасливою. Ще можна було б розповісти багато історій, коли жінкам вдалося «розірвати коло» насильства, працевлаштуватися й отримати можливість заробляти кошти та бути незалежною від чоловіка-аб’юзера.

– А щодо економічної, фінансової незалежності: яким чином вдається допомогти переселенкам?

– Дуже багато жінок бояться самозайнятості. Якраз у хабі їх вчать фінансової грамотності й того, як позбутися нерішучості, невпевненості в собі, і вони наважуються на реєстрацію статусу ФОПа.

Виготовляють, наприклад, тортики, ексклюзивні вироби й одержують якісь кошти, що на сьогоднішній день дуже важливо. Ми направляємо жінок на курси, які їм не по кишені, – за них платить Фонд народонаселення ООН. Відтак вони мають можливість здобути додаткову професію. Ну і, окрім цього, навчаємо писати резюме, проходити спібесіду, аби підкорювати найвищі вершини, бо жінка насправді може багато чого досягти.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також: Воїн-десантник у Києві створив найбільший в Україні тризуб із дідухів.