У 95 літ лучанка Ольга Ольхова розробляє вишиванки Перемоги

 Щоразу приїжджаючи у рідне місто, до батьківського дому, маю одну звичку: найперше заходжу до кімнати бабусі, чи знає вона про мій приїзд – тоді обов’язково чекає, виглядає, перепитує у домашніх: «Озивалася з дороги?», а чи заїжджаю несподівано – тоді вона щиро дивується, але обіймає завжди так тепло і ніжно, що я вкотре почуваюся маленькою дівчинкою. 

 Моїй бабусі – 95, а нашій із нею дружбі – 40 (не буду тут кокетувати зі своїм віком). Вийшовши на пенсію, одразу по моєму народженню, бабуся обґрунтувала цей новий етап свого життя необхідністю допомоги з глядінням онуки, тобто мене. І відтоді ми, звісно, маємо оцю свою особливу історію дружби. Кажу особливу, бо вірю, що дружби між бабусями та онучками завжди особливі – у них є свої секрети, довірені таємниці (ця довіра двостороння і беззастережна), досвід-навчання і просто дуже багато ніжності.  

Дружби між бабусями та онучками завжди особливі – у них є свої секрети, довірені таємниці (ця довіра двостороння і беззастережна), досвід-навчання і просто дуже багато ніжності.

 За фахом бабуся – агроном, за покликанням – знавчиня і леліятелька усього, що має корінчик, що проростає з насінини і тягнеться до сонця. Моє дитинство асоціюється у мене з мільйоном (звісно, схильність перебільшувати родом звідти ж) насінин на підвіконнях, обережно розкладених на папері чи газетах, а згодом – сотнями горщичків і ящичків, у яких піднімали голівки ніжні паростки помідорної розсади. Моє дитинство пахне тими помідорами, а ще перцями, огірками, полуницями, салатним листям, капустяними голівками, базиліками, кропом, естрагоном і взагалі травою – моє дитинство пахне грядками, городом, полем. А ще – порядком, бо кожен рядок мав на означення кілочок із акуратним написом сорту та дати сходження. Такі ж написи мали всі конвертики з насінням, яке слухняно чекало пори бути вкладеним у землю. 

Ще коли в окупації була моя оселя в Бучі, а в ній велика частина вишитих виробів, бабуся взялася за відновлення колекції.

«Земля, – часто й досі повторює бабуся, – основа всього, із землі росте людство». Росло людство в бабусиному житті з різних земель – народилася на Полтавщині, звідки родину прогнали, щойно бабусі виповнилося три роки, а далі росло воно на Кубанських просторах, а тоді пробувало вижити й таки якось давало собі раду рости в Сибіру (я досі не розумію, як, але в бабусиних теплицях у Якутську були помідори, огірки, печериці – ох, знову буду всі ці розкоші перераховувати). Але як же без рідної землі: вже сім’єю з моїм майбутнім дідусем, якого зустріла в Якутську, бо імперія і йому виписала туди «путівку» з Холмщини (розповідала про це детальніше в своїх соцмережах), бабуся, а тоді ще 29-річна жінка з первістком – моїм татом Юрієм – на руках, переїжджає до Луцька. Саме завдяки цьому переїзду «ближче до родини» я називаю це місто рідним, але пам’ятаю, зі скількох українських країв тягнуться ниточки мого роду. 

У Луцьку бабуся працювала на сортодільниці та в станції захисту рослин, у її посадових обов’язках було випробовувати сорти на міцність, врожайність, витривалість, і, вочевидь, тоді на роботі давали ще й домашні завдання, бо вся ця бурхлива діяльність не припинялася й удома (тут я поставила б багато смайликів, бо ніжно поважаю «сродну працю», а це ж саме вона). 

А ще саме в Луцьку бабуся багато часу почала присвячувати своєму хобі – вишивці. Часто в своїх соцмережах я красуюся у бабусиних виробах, розповідаю історії створення вишиванок чи окремі передісторії натхнень. Тут наші інтереси збігаються повністю: бабуся вишиває, а я дуже люблю це все носити і використовувати в побуті. Перед 95-літнім ювілеєм бабусі я замислилася, що навіть приблизно не знаю кількості вишитих нею робіт. Взялася впорядкувати інформацію з наміром усе каталогізувати, порахувати, заручилася допомогою мами, і ми жіночим сімейним гуртом почали згадувати і фіксувати описи про сорочки, скатертини, сукні, рушники, сервети, льолі, дрібнички для гардеробу чи інтер’єру, щоб хоча б приблизно зрозуміти їх кількість.  Самих тільки типів виробів буде не один десяток, а от загальної кількості вишивок ми ще і близько не з’ясували. Справа видалася значно складнішою, ніж я собі мислила на початку, постійно додаються пункти зі згаданими комусь подарованими речами, а водночас ми ще й не всі домашні речі описали.

У родині моєї бабусі на Полтавщині вишивкою оздоблювали навіть білизну та натільне, це була і окраса, і водночас спосіб «помітити» свої речі (такий лайфхак бабуся використовує і нині: майже всі наші сорочки мають вишиті малопомітні ініціали власника). Вишивала багато і мама бабусі, моя прабабуся Марфа, яку я так і пам’ятаю – із голкою у руках (кількість її робіт у списку теж поважна), втім саме у Луцьку до вишивки активно взялася і моя бабуся. З дитинства вона знала від мами ажурні шви (виріз, філейну вишивку, солов’їні вічка, ретязь, курячий брід, лічильну гладь – я не певна, що правильно типологізую) і хрестик, а свою широчезну палітру технік сьогодні пояснює розкішшю знайомств, наполягає щоразу, щоб я ретельно фіксувала і пам’ятала тих, хто ще задовго до сьогоднішнього тренду на вишивку, задовго до Незалежності України робив усе можливе для відродження, дослідження, реанімування із забуття автентичного мистецтва. 

У 1960-х роках бабуся запізналася з Наталею Георгіївною Гуль, буковинкою, значно старшою від бабусі пані, подругою Ірини Вільде. Саме пані Наталя познайомила бабусю з технікою вишивки низинка, досі в нас зберігаються клаптики домотканого полотна з вишуканими й ювелірно витонченими буковинськими «взорами», виконаними пані Наталею. 

Волинську техніку занизування бабуся перейняла у 1980-х (приблизно 1983 року) від Зінаїди Іванівни Магеровської, чудової майстрині, яка досліджувала і пропагувала саме волинську автентику, активно відшивала цією технікою традиційні для Волині речі. 

Приблизно у 1985-му році бабуся зацікавилася бісероплетінням, з яким її познайомила надзвичайно щедра у тому, щоб ділитися знаннями і вміннями, Ірина Дмитрівна Сензюк. Тут зроблю відступ, бо мені видається дуже промовистим, як же знаходилися в доінтернетну добу залюблені в якусь справу люди: бабуся зі своєю мамою вишили одній пані рушник у подарунок, а пані взяла його на роботу – похвалитися, там його побачила Ірина Дмитрівна, розпитала, хто ж автор, чи можна сконтактувати, і просто прийшла у гості. І, як згадує бабуся, ті гості переросли в десятиліття творчої дружби: скільки технік вишивки і бісероплетіння було поновлено, відреставровано з віднайдених автентичних виробів, скільком ці знання передано, адже і бабуся мала своїх учнів, нікому не відмовляла, а Ірина Дмитрівна навіть зорганізувала гурток для дітей і юні. Марія Пилипівна Дімун – це теж і мої теплі спогади дитинства про бабусиних подруг: завжди усміхнена, з тонким почуттям гумору і вишуканим смаком, ця пані плела з бісеру силянки та гердани, мала можливість отримувати закордонний бісер, і подруги по бісеринках вираховували потребу на кожен виріб, ділилися (пригадую, що чорні перламутрові бісеринки називали між собою «жучкАми», так і говорили: «Якщо вам не вистачить жучків на силянку, у мене ще 2–3 для вас є»). Ця дружба за інтересами була такою красивою і щедрою при дефіцитах усього, особливо «жучків». Чоловіки і пані Ірини, і пані Марії були художниками (Петро Сензюк очолював художню школу в Луцьку), відтак середовище просто фонтанувало творчими енергіями: виставки та фестивалі, музейні експозиції, візити у школи, семінари, а найчастіше те, що зараз назвали б майстер-класами. Серед бабусиних колежанок по мистецтву  не можу не згадати Мирославу Кузьмівну Тимощук із доньками та Надію Гаврилівну Горлицьку, а ще пані Марійку Кравчук, майстриню  виробів із соломки. 

Отак конвертики з насінням жили поруч із конвертиками і пуделками з безкінечною кількістю ниток та бісерин, а згодом останні таки взяли верх. Саме вишивання та плетіння із бісеру досі займають майже увесь вільний час моєї бабусі. Ще коли в окупації була моя оселя в Бучі, а в ній велика частина вишитих виробів, бабуся взялася за відновлення колекції. На щастя, не все пропало, а дещо вже й відновили, тому знову вишиваються нові сукні, нові сорочки, і я вдячна бабусиним рукам і очам за невтомність.

Але я обмовилася «майже весь час», бо є в моєї бабусі ще одна величезна любов – книги. І тут мої їй компліменти просто безкінечні, бо вона встигає читати значно більше від мене, пильнує за новинками, розбирається в трендах, а там, де «не розуміє сучасних текстів», обов’язково ініціює зі мною дискусійний клуб. 

Моїй бабусі 95. Її звати Ольга Антонівна Ольхова (в дівоцтві Макаренко). Її життєва дорога – звивиста і далеко не проста: розкуркулення родини, виселення, голод, десять років невідомості про долю батька, війна… вІйни, бо дитиною вона заледве не загинула від німецької кулі, яка просвистіла над вухом, а сьогодні знову уважно прислухається до сирен. Але мені хотілося розповісти про неї саме в контексті її захоплень, того, що додає смаку в її життя. 

Я вітаю бабусю із поважним ювілеєм, бажаючи їй передусім – здоров’я. І якнайшвидшої Перемоги. 

А за можливість привітань безкінечно дякую усім, хто цю Перемогу наближає. 

Ольга ОЛЬХОВА-онука.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: Митрополит Луцький і Волинський ПЦУ Михаїл розповів, чому святкуємо Різдво 25 грудня.

Щоб світ не поглинув морок: Залужний привітав ЗСУ із Різдвом.