Один із засновників благодійного проєкту «Пташки Перемоги» міста Львова, через який було придбано дрони, Олександр Тіщенко і вдова загиблого Надія Деркач.
Вдова Героя з Волині: «Мрію затанцювати за себе і за чоловіка-Героя на весіллі нашої онуки, якій зараз 3 рочки...»
Вдова загиблого воїна з міста Каменя-Каширського Володимира Деркача – Надія Деркач – віддала 1,5 мільйона гривень на допомогу Збройним силам України. За ці кошти придбали 50 бойових «пташок»-камікадзе і три розвідувальних. У кінці вересня, напередодні роковин, як обірвалося життя бійця, та Дня захисників і захисниць України вони полетіли на передову
Володимир Деркач воював ще із 2015-го. Вісім з половиною років він був на фронті. Поки чоловік, батько боронив Україну, дружина й сини волонтерили, аби підтримати його й тих, хто став йому побратимом, пам’ятаючи слова рідної людини: «Що з тих грошей? Хлопцям треба допомагати». Це стало своєрідним заповітом для сім’ї і тоді, коли він поповнив Небесний легіон.
Надія Деркач відповіла на наші запитання новорічного номера.
– Яка ваша найбільша мрія?
– Ми живемо зараз у такий непростий час, що головне – вибороти Перемогу, аби настав мир, за який уже заплачено високу ціну. Це і є моя найзаповітніша мрія.
Особливо дівчинкою тішився дідусь. Хоч, на жаль, не судилося йому побачити, як ростиме вона, як і всі наші поки що маленькі нащадки. Але вони знатимуть, що дідусь віддав своє життя за їхнє майбутнє.
– А якою є мрія, що не стосується війни?
– Потанцювати, нехай навіть із паличкою, на весіллі своєї онуки, якій зараз три роки. У мене загалом четверо внуків. Але перші два були хлопчики. Тож, коли народилася дівчинка, ми надзвичайно зраділи, бо ж дочок із чоловіком не мали – ними стали для нас наші дві невістки, оскільки у нас два сини. Особливо дівчинкою тішився дідусь. Хоч, на жаль, не судилося йому побачити, як ростиме вона, як і всі наші поки що маленькі нащадки. Але вони знатимуть, що дідусь віддав своє життя за їхнє майбутнє.
– Розкажіть, будь ласка, про найзаповітнішу дитячу мрію і чи вона здійснилася?
– Я хотіла бути лікарем, а здобула лише освіту медичної сестри. Сталося так, що після училища працювала на ФАПі в Бузаках Камінь-Каширського району. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка (Володя родом із цього села). І вже за два місяці після знайомства ми одружилися. Пріорітетом стала для мене моя сім’я, тож про інститут довелося забути. Зараз можу сказати тільки одне: ніколи не пошкодувала, що дуже швидко зробила такий відповідальний крок. Я вдячна долі за те, що у моєму житті був такий чоловік.
У боях за Україну полягли мужні сини Волині
Володимир КОВАЛЬЧУК – боєць із села Височне, що на Ратнівщині;
Тарас ІЩИК – боєць із села Осівці Камінь-Каширського району;
Назарій БОДНЯК – боєць із міста Ковеля;
Віктор ВЕЛИЧКО – боєць із села Рудники, що на Маневиччині;
Юрій СТЕБЛЯНКО – боєць із міста Ківерці;
Сергій БАРДАСЬ – боєць із села Лище Луцького району;
Михайло ШИНКАРУК – боєць із села Верба Володимирського району;
Андрій АНДРОЩУК – боєць із села Гать Луцького району;
Микола СЕМЕНЮК – боєць із села Борисковичі, що на Горохівщині;
Василь ЯДЖИН – боєць із села Човниця, що на Ківерцівщині;
Микола МЕЛЬНИК – боєць із села Житнівка Камінь-Каширського району;
Вадим ВЕНЦЕЛЬ – боєць із села Радомишль Луцького району;
Микола ГОЛІНЧУК – боєць із села Світязь, що на Шаччині;
Валерій МАРУШКО – боєць із села Смолигів Луцького району;
Олександр ЖЕВНЯК – боєць із села Великий Омеляник Луцького району;
Віталій ТИМОЩУК – боєць із села Кашівка Ковельського району;
Станіслав ЩИРИЙ – боєць із села Боголюби Луцького району;
Михайло КОВБ – боєць із села Велика Осниця, що на Маневиччині;
Сергій ПИЛИПЮК – боєць із села Вишнів, що на Любомльщині;
Андрій ЛЕВЧУК – боєць із села Секунь, що на Старовижівщині;
Олександр БРИСЮК – боєць із селища Маневичі.
Читайте також: Президент Зеленський вручив батькам Героя України з Волині посмертну нагороду сина.
