«Будь-яку справу треба починати із себе, зі своєї парафії. От я і почав».
Священнослужитель з Луцька Олександр КОЛБ: «Залишатись в УПЦ ми не могли, бо це було б зрадою щодо воїнів, які гинуть, і взагалі до України»
Настоятель Свято-Маріє-Магдалинівського храму Луцька, протоієрей Олександр Колб (на фото) – знаний та авторитетний волинський священник, впродовж багатьох років він неодноразово був героєм публікацій газети «Волинь». А в останні місяці різноманітні ЗМІ писали про отця Олександра та цитували його особливо часто
Це сталось після того, як митрополит Волинський і Луцький Нафанаїл УПЦ московського патріархату тимчасово заборонив у священнослужінні протоієрея Олександра Колба. Таке покарання священник отримав через те, що взяв участь у богослужінні екзарха Вселенського Патріарха єпископа Команського Михаїла, де також був присутній один зі священників Православної церкви України. Під час богослужіння молилися за полеглих воїнів ЗСУ та мирних жителів, убитих загарбниками.
Вже 1 жовтня релігійна громада Свято-Марії-Магдалинівського храму Української православної церкви (в єдності з московським патріархатом. – Ред.) провела парафіяльні збори, на яких було прийнято рішення змінити юрисдикцію та доєднатися до Православної церкви України.
Перед голосуванням отець Олександр нагадав, що він разом із парафіянами терпеливо чекали на конкретні дії ієрархів УПЦ щодо повного відділення від російської православної церкви і оголосив людям свою позицію та бажання про відновлення євхаристичного спілкування зі Вселенською Патріархією та іншими Помісними Церквами. «Церква – це люди. Тому як зараз вирішить Церква, тобто ви, люди, – так я і зроблю, піду з людьми», – додав священник.
Відтак близько 90% парафіян вирішили порвати із московським патріархом кірілом і відновити спілкування з православними братами-українцями…
1. Отче Олександре, яка ваша найбільша мрія?
– Перемога.
2. А якою є зараз мрія, що не стосується війни?
– Єднання всіх православних в єдину церкву в Україні. Припинення всіх розділень, які зараз є між православними, – УПЦ, ПЦУ і так далі. Примирення і об’єднання в єдину церкву.
– Ви, коли говорили про свою парафію, вживали, як на мене, дуже правильне і мудре слово – «єднання». І бачу, що воно вже широко використовується у публічній площині.
– Дякую. Але це слово я почув від Вселенського патріарха, це було сказано особисто мені. Я багато листувався зі Вселенським патріархом, із початку повномасштабного вторгнення безперестанку писав до нього. Я спочатку випробував усі можливі варіанти, перш ніж зробити те, що зробив…
«Це теж моя мрія, що колись таки буде довершений переклад Святого Письма, досконалий, вишліфований, виспіваний та вимолений і єдиний для усіх».
Я не хотів більше залишатися в юрисдикції тої церкви, яка має стосунки із московським патріархом. Це було наше перше питання. Але вийти (з московського патріархату. – Ред.) і нікуди не зайти, тобто відокремитись від усіх – так не можна, це протирічить вірі православній. Це був би новий розкол, новоутворення. Тому громада, виходячи з однієї юрисдикції, обов’язково має єднатися з іншою.
Після того, як ми побачили, що УПЦ не від’єдналася від російської православної церкви, а залишилася в канонічному і молитовному спілкуванні з нею, ми вирішили, що це несправедливо. Так не має бути, особливо зараз, в часи війни. Це буде навіть зрадою щодо воїнів, які гинуть, і взагалі до України. Тому ми вирішили вийти з УПЦ.
Але спочатку ми були не готові доєднатись до ПЦУ. Певна кількість парафіян так і не пішла за мною. Тобто, мені не вдалося до них достукатись. До ПЦУ люди були не готові. І тому ми вирішили звернутися до Вселенського патріарха, щоб поки ми не готові, він прийняв нас у свою ставропігію, тобто в пряме підпорядкування. Щоб ми стали таким перехідним місточком, могли показати приклад.
Ну а відповідь була такою: не буде надавати нікому Вселенський патріарх ні ставропігії, ні екзархату, він благословляє єднатися з ПЦУ, яка має Томос, ним наданий, правильно наданий, який не буде відкликатися. І навколо цієї церкви єднатися. Ну і пояснення далі було таке, що якби і дав Вселенський патріарх так звану ставропігію, пряме підпорядкування до нього, то ця ставропігія передбачає, що ми маємо співслужити з представниками і УПЦ, і ПЦУ, тобто це не буде якась ізольована третя структура. І якщо люди до цього не готові, то нема змісту давати цю ставропігію. Ніби хочемо звідти вийти і туди не зайти, утворити третю гілку…
Виходить, я до цього всього не додивився. І тому мені сподобалось його благословіння єднатися. Ніхто вас не міняє, не змушує мінятися в якусь іншу сторону. Ви просто єднаєтеся з Православною церквою канонічно правильно. І ми так зробили.
… Ми помаленьку з нашою громадою українізовуємо богослужіння. І я зараз із вами балакаю, а сам думками – в комп’ютері, бо якраз займаюся вичитуванням оцих перекладів. Є богослужбова література, видана ще з благословення Філарета, але коли я з тим усім стикнувся, то побачив багато недоречностей і навіть помилок, не просто граматичних, а й догматичних. Воно ж і на музику не лягає, якщо багато слів дати, а якщо якесь слово не доказати, то воно спотворює зміст тексту…
Я помітив один величезний недолік – нема «єдинообразія» у всіх церквах ПЦУ у Луцьку, богослужіння звершують з різними перекладами. Цього не було в УПЦ, все однакове було, і я мрію, – це теж моя мрія, що колись таки буде довершений переклад, досконалий, вишліфований, виспіваний та вимолений і єдиний для усіх. Може я не доживу до цього періоду, але для нащадків це було б супер. Це теж моя мрія. Не тільки єднання, а й ці переклади. Будь-яку справу треба починати із себе, зі своєї парафії. От я і почав.
3. Розкажіть, будь ласка, про найзаповітнішу дитячу мрію і чи вона здійснилась?
– У мене дитяча мрія була дуже проста – я хотів політати в літаку. Чогось це мені тоді здавалось недосяжним. Що було в нашому дитинстві? Корови пасли, я ж хлопець із села. Любив лежати на траві і дивитися в небо – туди де хмаринки, де літаки… Мрія потім неодноразово здійснювалась, хоча перший політ не сподобався. Полетів я на «кукурузнику» із Заріччя (там була моя перша парафія), це Рівненська область, у Рівне. Це був незабутній переліт. Ілюмінатора не було, у вікно я не міг дивитися, сиділи один напроти одного, спираючись коліньми на іншого пасажира. І всі в руках тримали пакети. І я потім після того польоту більше як пів дня відлежувався. То був 1989 рік. Тоді я полетів, навіть не задумуючись, що колись так мріяв про це. А потім уже були польоти комфортабельними літаками, паломницькі поїздки, і це вже було зовсім інше. А перший досвід був ось такий, незабутній (сміється)…
