Упіймав зиму у квітчастій хустині...

– Ой! – знітилася, а потім засміялася дівчина.
– Назаре, ти упіймав зиму у квітчастій хустині, – пожартував товариш Оксаниного «рятівника». – Ми вас не відпустимо саму, проведемо куди треба. А ви за це скажете своє ім’я.
– Оце знайшли таємницю. Оксана я.
– Актриса? З фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки»? А я гадаю: на кого ж ви схожа?
– Студентка, а не актриса, – відізвалась дівчина. – На історичному вчуся в педінституті.
– Тримайтеся за мою руку.
Але Оксана взяла під руку Назара…

…Її дівчата-однолітки носили шапки. Модно. А Оксана любила хустки. Квітчасті їй личили. У них вона справді була схожа на актрису з гоголівських «Вечорів…». Ще й ім’я однакове.
Подруги, які бачили, як тендітна Оксана дріботіла біля Назара, запитували, де натрапила на такого велетня. Щоправда, дівчатам більше подобався його товариш. Симпатичний. А здоровань якийсь простакуватий.

– Він мені побачення призначив.
– Цей гарненький? – поцікавилась подруга Марійка.
– Ні, цей височенький.
– Тоді, Оксанко, знайом із його товаришем. Буде мій, – засміялася Марійка. – Як його звати?
– Сергій.

…Оксана не наважувалася знайомити Назара зі своїми батьками. До міських хлопців батько ставився не вельми прихильно. Особливо після того, як їхня сусідка Зоя привезла з міста дитину замість диплома. Малій уже чотири роки, а люди й досі Зойку в зубах носять.

Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат, щоб потім не шкодувати.

А Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат, щоб потім не шкодувати. Та Оксана така гарна…

Із Назаром вони уже рік зустрічаються. А Марійка з Сергієм тим часом до весілля готуються.

– Дружкою в мене будеш, Оксанко. А Назар – дружбою в Сергія. Наступна забава ваша.
…Назар із Оксаною виходили з магазину. А їм назустріч…
– Моя мама, – знітився хлопець.
– Де ж ти таку кралю знайшов, сину? Вона ж на актрису подібна…
– Так, мамо, – зітхнув. – На Оксану, наречену Вакули.
– Справді! Вам, красуне, личить хустина. Чому ж ти, Назаре, не запрошуєш дівчину в гості на мої пиріжки? І батько буде радий.
– Мамо, я… Ви…

…Назарові батьки гарно прийняли дівчину. Не переймалися, що вона сільська. І коли Назар провів її, мати мовила:
– Одружуйся з нею. Серцем відчуваю: славна дитина.
– Ви ж, мамо, казали не заглядати на вродливих дівчат.
– Казала… Ну, казала. Але Оксана… Вона добра.
– І розумна, – додав батько. – От тільки дрібненька, – пожартував.

…Оксана хвилювалася, коли їхала з Назаром до себе додому. Мати знала, що донька зустрічається з міським хлопцем. А батько ще ні.

Роман дивився на міцного здорованя. Донька біля нього така маленька.

– На руках її мусиш носити, – серйозно мовив Роман до хлопця, а очі сміялися.
– Буду, – відповів той.

Коли повернулися до міста, на автовокзалі циганка причепилася.
– Не вірю у ворожіння, – засміялася дівчина. – Неправда все це.
– Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше.
Хлопець «позолотив» руку циганці, аби та відчепилася.

…Ті, хто знав Назара й Оксану, казали: про них любовні романи можна писати. Жартували: мабуть, Назар свою дружину на «ви» кличе. Бо так уже дмухає на неї. Так оберігає. На руках носить.
А він і справді носив дружину на руках. Від щастя. А коли народилися двійнята Марійка та Сергійко (дітей назвали на честь своїх найкращих друзів), Назар і пелюшки прав, і каші варив, і ночами до малих вставав…
Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли, коли вона хвалила Оксану.

– Ой, Митрофанівно, дуже гарна ваша невістка. Певно, в школі на неї всі вчителі-чоловіки заглядаються…
– Артистка… Як зав’яже ту квітчасту хустину…
– Треба Назарові за Оксаною в чотири ока дивитися. Бо хтозна…
– Цитьте! І не заздріть! – відповідала на те Назарова мати. – І не обмовляйте моїх дітей. Вам би таких невісток.

От і Зойка, сусідка, за першої-ліпшої нагоди запитувала Оксану:
– Що ти знайшла в Назарові? Не красень. Ручища, як лопаті в млині. Велетень якийсь… За тобою ж стільки хлопців сохнуло.
…Минали роки. Час не спив Оксаниної вроди. І кохання. Виросли Марійка з Сергієм. А Назар і далі дивився на дружину таким поглядом, як у першу зустріч, коли упіймав у свої обійми.
…Назара не стало зимового дня.
Дуже сумувала Оксана. Її розраджували дві Марії – донька і подруга. І два Сергії – син і Назарів товариш. А вона плакала, мов мала дитина, яка загубила іграшку, що важила для неї пів світу. Для Оксани ж Назар був цілим світом.

– Як жити без нього? – запитувала сама в себе.
– Тепер зізнаюся, – мовила подруга, – колись ми з дівчатами не вірили, що ти вийдеш заміж за Назара. Ти ж красуня, хоч картини пиши. А потім ми вами захоплювалися. Ти завжди щастям світилася…
– Марусю, в Назара душа була світла, наче в ангела. І добра, як у дитини. За те й кохала.
… Назар Оксані часто снився. Мабуть тому, що її думки і спогади крізь міріади зірок летіли до коханої душі. А ще не раз звертала на вулицю, де вони колись зустрілися. Зупиниться. Згадає. Зітхне…
…Оксана відійшла у засвіти тихо. У сні. Навіть ніхто не очікував. Не хворіла. Звечора збиралася до храму і на могилу до Назара. Завтрашній день – особливий для Оксани. День її болю і смутку. Рівно п’ятнадцять років тому не стало чоловіка.

Оксанина душа відлетіла на Небеса під ранок. Ні днем раніше, ні днем пізніше, відколи не стало Назара. Циганка таки щось знала…

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: Тероборонівці Волині видали воєнно-історичний календар.

Рідні загиблих і померлих воїнів з волинської громади відвідали поранених у військовому госпіталі.

У Львові 5-річний хлопчик впав у кому після видалення зубів.