«Коли запитують, скільки кілометрів до якогось волинського міста чи села, відповідаю: «5, 10, 20 пісень». Дякуємо, Майстре!!! Царство Вам Небесне!
«Вийшов на сцену – і наче з Богом порозмовляв»: В’ячеслав Судима тепер співає тільки для Бога
«Раптово обірвалося життя Заслуженого працівника культури України, відмінника народної освіти, соліста вокального дуету «Душа Волині» – В'ячеслава Павловича Судими... Вічна та світла пам’ять», – такі болючі слова написала на своїй сторінці у фейсбук його колега по дуету, заслужена артистка України Алла Опейда. На жаль, «Душа Волині» залишилася з тепер з одним крилом...
В’ячеслав Павлович Судима (19 лютого 1955 – 2 січня 2024) був другом редакції «Газети Волинь». Наш колектив висловлює щирі співчуття його рідним та близьким, усім, хто знав та захоплювався творчістю цієї непересічної людини. Це гірка та болісна втрата для Волині та всієї України. Світла пам’ять.
До Вашої уваги одна з публікацій у нашій газеті, в якій В’ячеслав Павлович глибоко розкрив свою душу.
«Вийшов на сцену – і наче з Богом порозмовляв»
Діти і музика – то його найбільші любові, зізнається заступник директора Рокинівського навчально-виховного комплексу, що в Луцькому районі, соліст вокального дуету «Душа Волині», заслужений працівник культури В'ячеслав Судима (на фото), який сьогодні святкує своє шістдесятиріччя. Тож напередодні ми спілкувалися з ювіляром про головне…
Закінчив школу, відслужив в армії, одружився, здобув освіту – все швидко, ніби газету прочитав. Перегортаю сторінку – вже 60 років! Та життя цікаве, бо з піснею. Часом важко, настрою нема, болить щось, але вийшов на сцену – і ніби з Богом порозмовляв: окрилений, усе забувається. Зауважив, що навіть хвороби перед піснею відступають.
Почуваюся років на 40. Секрет молодості – завжди бути в русі, не уникати відповідальності, оточувати себе хорошими людьми і не підводити їх.
Тримати голову нижче начальства не вмію. Служити радий, прислужуватися – неохота. Так виховали батьки. Змалку привчили працювати, розраховувати лише на свої сили й бути чесним. Тато був трактористом, мама – техпрацівницею у школі. Після уроків їй допомагав: і кочегарили, і чергували разом. Знаю, що нічого не дається задарма – все треба заробити. Так само виховуємо тепер із дружиною Тетяною наших дітей.
Щастя – це впевненість у завтрашньому дні й відчуття, що комусь потрібен. Не нажив статків, мабуть, тому, що це не головне для мене.
Хай як було важко, дружина ніколи не скаржилася, що я мало заробляю. На першому місці в нас – взаєморозуміння, а не матеріальні цінності. Відпрацював два терміни на посаді селищного голови. Люди дивуються: «Ви вісім років були при владі й нічого для себе не зробили?». Я намагався більше вкласти, а не поцупити. Потім зрозумів, що керівна робота – не моє. Більше до душі праця в школі – зі спілкуванням, рухом та несподіванками.
Відпрацював два терміни на посаді селищного голови. Люди дивуються: «Ви вісім років були при владі й нічого для себе не зробили?». Я намагався більше вкласти, а не поцупити. Потім зрозумів, що керівна робота — не моє. Більше до душі праця в школі – зі спілкуванням, рухом та несподіванками.
Влада боїться правдивих пісень, які ведуть за собою. За Януковича не всі наші з Аллою (Алла Опейда – жіночий голос дуету «Душа Волині». – Авт.) композиції включали до концертної програми. Коли організатори святкової програми до Дня Незалежності почули слова пісні «Єднаймося!» – «Господи, дай подолати зневіру, що крадеться в кожен дім…», то сказали, що це не на часі. Із новою силою вона зазвучала вже на Євромайдані.
Алла Олександрівна хоч і молодша, але в нашому колективі вона – лідерка й наставниця. Має добрий смак і вимогливий характер. На сцені працює з особливою віддачею. Перед концертами Алла завжди повторює: «Співати треба наче вперше і наче востаннє». З роками ми навчилися відчувати один одного без слів.
Із «Автомайданом України» щовихідних їздимо на концерти в різні куточки області. Селяни вносять свою частину до перемоги: жертвують гроші, теплий одяг, консервацію. Завдяки цим людям по-новому оцінюємо власну творчість. Після виступів дякують нашому дуетові: «Добре, що ви ніколи не схибили». Ми справді йшли по важкому, непроторованому шляху, нікуди не звертаючи. Були привабливі пропозиції, особливо під час виборів. Але ми завжди з тими людьми, які несуть правду і не продаються.
Відстань вимірюю піснями. Коли запитують, скільки кілометрів до якогось волинського міста чи села, відповідаю: «5, 10, 20 пісень».
Найдосконаліше для мене звучить «Червона рута» у виконанні Василя Зінкевича й світлої пам’яті Назарія Яремчука. Ці люди поставили таку високу планку українського мистецтва, що її донині ніхто не перевершив.
Коли запитують, скільки кілометрів до якогось волинського міста чи села, відповідаю: «5, 10, 20 пісень».
Митець повинен відчувати відповідальність перед своїми шанувальниками. Нечесно заробляти самовари в росії, а потім співати в Україні, мовби нічого й не сталося.
Успіх для мене – це досягнення моїх дітей і учнів. З їхніх перемог радію, як із власних. Мені близька думка, що виховувати треба не дітей, а себе – вони будуть нашим відображенням. У школі неможливо злукавити чи недопрацювати – діти добре все розуміють. Узяв собі за правило цікавитися в них, як настрій, здоров’я, чи добре виспалися.
Неправда, що наша молодь погано вихована. Це люди, завдяки яким відбувся Майдан, які нині стали добровольцями й волонтерами. Якби не вони, путін уже б танками по Києву їздив.
Усі негаразди відступають, коли звучить пісня. Фото з архіву volyn.com.ua.
Докори сумління — ознака порядної людини. Гірше, коли кажуть: «У мене совість чиста – я нею не користуюся». Бабця не раз повторювала: «Славку, не можу заснути – гризе мене: там не виконала, там не допомогла».
Старіти не боюся. Більше тривожуся, яка пам’ять залишиться після нас.
Записала Ярослава ТИМОЩУК, 19 лютого 2015 року.
Читайте також: «Я це напророчила у 1986 році, коли почали з В’ячеславом Судимою співати стрілецькі й повстанські пісні і нас питали – чи не страшно?..» (Відео).
