Надія Василівна й Володимир Ксенофонтович відзначали свої ювілеї ось у такому дружному родинному колі.
51 рік тому підійшов до незнайомки і сказав: «Я тебе після роботи додому проведу»
І цими днями, відзначаючи з родиною свої поважні ювілеї, Володимир Ксенофонтович і Надія Василівна дякували одне одному за прожиті в любові літа
Для подружжя Надії і Володимира Кирд із Луцька жовтень, з яким тільки-но попрощалися, багатий на гарні дати. 21-го колись у них було весілля, 24-го – день народження дружини, 25-го – чоловіка. А цьогоріч ще й такі гарні дати – Надії Василівні виповнилося сімдесят, а Володимиру Ксенофонтовичу – вісімдесят. Є що згадати й чим потішитися – виростили трьох дітей, мають дев’ятьох онуків
«Коли я женився, то вже хату в Луцьку мав»
Вони обоє – з Горохівщини. Надія Василівна – родом із села Колмів, а Володимир Ксенофонтович – зі Стариків, що зовсім поруч із Берестечком.
– Коли я йшов в армію, моя Надя була ще маленьким дівчам. Якби і в одному селі ми жили, то не звернув би на дитину уваги. Я ж старший за свою дружину на десять літ: поки парубкував – вона підростала. Після строкової служби, яка проходила в різних точках Союзу (навіть у далекому Сибіру, неподалік БАМу), повернувся в свої Старики. Треба було думати, де роботу знайти. А мій знайомий на той час працював у Луцьку. Він і порадив Гнідавський цукровий завод: «Їдь – там усіх беруть».
Так і було. Без проблем влаштувався Володимир Кирда на роботу. Тринадцять років був слюсарем. А потім, підучившись, став бригадиром аварійної бригади. Ще за якийсь час закінчив заочно технікум, і його призначили начальником відділу постачання. На цій посаді був майже до пенсії. Але це вже було тоді, як сім’ю мав. Не одружувався ж він до двадцяти дев’яти років. З приводу того, що затягнулося холостякування, Володимир Ксенофонтович розмірковує так:
Це велике щастя, коли в парі люди одного духу, а ми з моєю Надею якраз такі. Тому й розуміємо одне одного з півслова.
– Дівчата яких хлопців люблять? Ясно, що молодих, гарних, розумних та ще й багатих. А я ж сирота – батько з фронту не вернувся, мати сама дітей піднімала. Не секрет, дівчата швидше дивилися на тих, у кого житло було. Бо як є свій куток, то ти господар, якому не доводиться по найманих квартирах тулитися (з часом про це я й своїм дітям говорив). Тож задумав я будуватися. У мене кум був, який ще й заохотив до цього: «Дають земельні ділянки – давай візьмемо!». На той час у мене були якісь заощадження, оскільки старався економно жити. Якось приїхав додому – поділився своїм задумом. Тітка, батькова рідна сестра, в якої не було своєї сім’ї (вона жила з моєю матір’ю-вдовою), підтримала: «Якщо хочеш будуватися, то ми поможемо». І в 1969 році був закладений фунтамент. Потихеньку будувався, скориставшись тим, що в моду пішли хати з недорогого матеріалу – шлаку й вапна, бо цегляну не потягнув би…
А от яку дівчину привів у цю хату за дружину, то спомин про це в чоловіка – особливий.
«Це було кохання з першого погляду»
Володимир Кирда познайомився зі своєю майбутньою дружиною 9 травня 1972 року.
– У Берестечку було вшанування загиблих у роки війни. Зійшлися мої двоюрідні брати, рідна сестра. Після покладення квітів до обеліску вирішили зайти в місцеву «Чайну» і пом’янути фронтовиків (серед них і мій батько, який, як значилося у похоронці, котра надійшла матері, був поранений на території Австрії й помер у госпіталі). Посиділи, погомоніли. Вирішили ще кави випити. Сестра пішла замовляти. А я тим часом побачив, що за віконечком роздачі дівчина гарна промайнула. Коли сестра вернулася, то я сказав: «Забирати каву піду я». Надя, як я згодом дізнаюся, закінчувала кооперативне училище в Луцьку, а тут була на практиці. Прийшов я по каву, глянув на дівчину, котра здаля привернула мою увагу, вловив іскорку в її очах і сказав: «Я тебе сьогодні після роботи додому проведу». Вона відреагувала на це з подивом: «Як то ти проведеш мене додому – у мене ж хлопець є!». Я не розгубився: «Ну і що?».
Хто зна, як би Володимир повівся у двадцять літ, почувши такий аргумент. А ось у свої майже двадцять дев’ять кохання з першого погляду не відпустив. Після роботи чекав дівчину під другими, не центральними, дверима, через які вона мала вийти. Глянув на годинник – робочий день закінчився, а Наді все нема… Сам зайшов всередину. А дівчина за дверима сховалася. І тоді виручила працівниця кафе, яка його знала: «Що ти ховаєшся! За тобою хлопець прийшов – іди!»
Коли вони вже удвох були на вулиці, то кавалер, про якого говорила Надя, таки зустрівся їм. Але тільки привітався, як пригадує чоловік, – на тому й розійшлися. Надія згодом сказала майбутньому чоловікові: «Думала, що будете битися».
Менш як через пів року вони одружилися. 21 жовтня було весілля. Вантажною машиною приїхали молоді й гості із Горохівщини в луцьку хату нареченого. Того дня був сильний снігопад – машину аж замітало. Одна з весілянок, сідаючи за стіл, вибрала місце під батареєю, щоб після вулиці погрітися. Не вдалося. Бо до батарей ще навіть труба не була підведена.
– З опаленням до весілля я просто не встиг, – каже чоловік, – бо ж на роботу до Луцька їздив – на заводі якраз переробний сезон був. Але зимували ми вже в теплі. І хату приводили до ладу, бо ж до одруження я викінчив тільки кухню й дві кімнати. В одній із них, до речі, моя сестра поселилася й жила тут, коли й заміж вийшла, – через декілька років побудувалася по сусідству з нами. Й злагода у нас була – з одної, як кажуть, каструлі їли, хоч це не завжди вдається, коли дві сім’ї в одній хаті.
«Видно, так треба було, щоб я свою Надю дочекався»
Чи не пошкодував Володимир Кирда, що ось так, із першого погляду, закохався й вирішив, що незнайомка – його доля? На це запитання Володимир Ксенофонтович відповідає, не задумуючись:
– Ніколи в житті! Посваритися могли – не без того… Це ж життя. Але скажу, що дружина у мене чудова. У своїй роботі кухаря вона – професор. Уже тринадцять років Надя готує їжу для майбутніх священнослужителів, котрі навчаються у Волинській православній богословській академії. А коли у Свято-Троїцькому соборі був День академії, то збиралося одинадцять владик із різних регіонів України, й дружина для них готувала обід. А крім того, треба ж було й семінаристів нагодувати, як і зазвичай. Удома вона професор не лише на кухні – у хаті завжди чистота, на городі – порядок. Часом вже й кажу їй, щоб ішла з грядки, але Надя стоїть на своєму й мусить усе зробити, щоб не було ні зілинки.
І не шкодує Володимир Ксенофонтович, що майже до тридцяти років холостякував, «бо то, видно, так треба було, щоб я свою Надю дочекався». За словами чоловіка, він не раз дякував Богу за те, що послав йому таку дружину («Це велике щастя, коли в парі люди одного духу, а ми з моєю Надею якраз такі. Тому й розуміємо одне одного з півслова»).
Подружжя виростило сина й двох доньок, має дев’ять онуків. Сьогодні їм є що згадати, чим потішитися. Хоч завжди були прив’язані до домашнього хазяйства, «світу теж трохи побачили».
– Правда, – каже Володимир Ксенофонтович, – перший раз на морі ми були, як уже діти попідростали, – у 1991 році. Якраз у серпні, коли путч був у москві, ми відпочивали на Арабатській стрілці. Ледве витягнув Надю. Вона щоразу казала: «Як я поїду, то тут усе зіллям заросте». А нарешті здалася. Покликали ми на хазяйство її батька і всім сімейством вирушили на Південь. А ще по святих місцях їздили – відвідували Манявський гірський скит на Івано-Франківщині.
…Обставини склалися так, що з подружжям ми зустрічалися порізно: перш із Володимиром Ксенофонтовичем, потім – із Надією Василівною. Тож коли ми спілкувалися з жінкою, то, по суті, почула ту саму історію кохання довжиною більш як пів століття, яку вже знала від чоловіка. Правда, пані Надія ще згадала їхню найдовшу розлуку, яка була в 1978 році: чоловік тоді на запрошення тітки, що жила в Канаді, гостював у неї сорок днів. І навіть мав пропозицію залишитися за океаном – «прижитися там і викликати до себе свою сім’ю». Чи могло таке статися? Коли це питання я поставила самому Володимиру Ксенофонтовичу вже в телефонній розмові, то чоловік сказав: «Така пропозиція від тітки була. Але залишатися чи не залишатися на чужині, то про це в мене й думки не було. Інша справа, що душа боліла, коли побачив, як уже тоді люди в Канаді жили і як – у Радянському Союзі».
Залишається до цього додати, що Володимир Кирда – «свободівець», який вболіває за долю України. Ще з часів Помаранчевої революції він співає у ветеранському хорі «Посвіт», котрий у час повномасштабного вторгнення росії щотижня виступає в центрі Луцька, збираючи кошти на Збройні сили України. А ще, буваючи з дружиною у Свято-Троїцькому соборі чи в церкві села Полонка, звертається в молитвах до Бога, аби допоміг Україні швидше вибороти Перемогу над ворогом.
Читайте також: «Волинь» привітав 92-річний колядник разом із легендарним музичним колективом (Фото, відео).
