«А через два тижні він зник безвісти на передовій під Роботиним…»: нотатки волинської журналістки з прифронтової зони

Уціліле дзеркало на стіні розбитого будинку – як символ незламності

…Щоразу, коли чую або читаю про обстріли міста Запоріжжя та області, від болю стискається серце. У цей благословенний Богом край я вперше потрапила п’ять років тому, коли приїхала писати про місцевих фермерів. Вони садили часник, помідори, огірки, плекали виноград, вирощували лікарські рослини. Тепер усі справи їхнього життя знищив ворог.

На щастя, героям моїх публікацій вдалося виїхати. Більше половини області нині окуповано, а саме Запоріжжя стало прифронтовим. Сирени повітряної тривоги тут ревуть так, що, здається, мертві перевертаються в могилах. Однак містяни до них звикли – кажуть, що довіряють нашим силам ППО. Втім, після кожної ракетної атаки телефонують рідним та роблять перекличку в соцмережах, аби упевнитися, чи всі живі.

Я побувала на місцях багатьох «прильотів». Найбільше вразив один із перших. Тоді від вибуху обвалились два під’їзди будинків. Загинули люди. Про це свідчили свіжі квіти і лампадки на руїнах. А над ними – дзеркало в стіні. Без єдиної тріщинки, як символ незламності.

 Поруч, у сусідньому під’їзді, працювала крамниця. Місто оплакує загиблих, загоює рани і живе далі. Латає дахи. Склить вікна. Бореться. Дає прихисток переселенцям. Масово переходить в побуті на українську. Тримає стрій – у жодному місті я не бачила стільки патріотичної символіки.

 В інвалідному візку – на… передову!

Волонтерство у Запоріжжі – стиль життя тисяч його мешканців. Допомагати військовим патріотично налаштовані містяни вважають обов’язком. Однією із перших героїнь моїх публікацій про волонтерів стала Галина Гон­чаренко, мати загиблого бійця АТО. На пам’ять про сина вона створила волонтерський центр «Солдатський привал». Тут можуть безплатно зупинитися військові, що проїздом перебувають у місті. За 8 років у цьому хостелі побувало понад 15 тисяч бійців ЗСУ, капеланів, військових кореспондентів. А рік тому сюди переїхав із Херсона і легендарний «дядя Гриша» – Григорій Янченко (не має ніг та пальців рук), лицар ордена «Народний Герой України», який навіть в окупації збирав гроші на ЗСУ.

«Коли над ним почали згущуватися хмари, ми його перевезли у Запоріжжя «контрабандою», – згадує Галина Гончаренко. – Хотіли відправити у безпечне місце, на Захід України. Та Григорій Миколайович уперся, що нікуди не поїде, буде тут волонтерити. Мусили облаштувати йому помешкання».

 76-річний Григорій Янченко в інвалідному візку (!!!) і досі збирає кошти та їздить на передову до наших захисників. І перед цим літнім чоловіком хочеться просто низько вклонитися.

З цивільних волинян я бачила його останньою…

Щоразу під час поїздок на південь я зустрічаю у Запоріжжі земляків. Вперше з військовим із Шацького (нині Ковельського) району я познайомилась у «Солдатському привалі». Чоловік приїхав із передової у шпиталь обстежитись і вирішив тут заночувати. А із земляком із Любешівщини, що їхав на батьківщину у відпустку, ми недавно разом чекали у «Солдатському привалі» на потяг до Луцька. Гостинні дівчата-волонтерки нас обох нагодували, ще й дали в дорогу пиріжків.

Сирени повітряної тривоги тут ревуть так, що, здається, мертві перевертаються в могилах.

Військовий, з яким я їхала разом із Дніпра до Запоріжжя у липні минулого року, виявився односельчанином моїх сусідів із Затурців. Дорогою він розповідав мені про доньку, яка зараз у Польщі, про те, що перед війною хотів добудувати хату. Зізнався, що дуже боїться поранення. Прощаючись, я побажала йому якнайшвидше повернутись додому з Перемогою…

А через два тижні, як розповіли сусіди, він зник безвісти на передовій під Роботиним. Як виявилось, із цивільних волинян я бачила його останньою.

«А у нас ваші хлопці квартирують інколи, – розповіла якось у телефонній розмові приятелька, що живе під Запоріжжям. – Такі люди хороші. Ми до них звикли і полюбили, як рідних».

«Наші хлопці» виявились військовими з 14-ї бригади. Каже, що досі телефонують і запрошують до Луцька в гості. Відмови, переконують, не приймають. За добро у нас на Волині прийнято платити добром.

І герої без зброї заслуговують на уклін 

А ще у Запоріжжі я зустрічалася із людьми-титанами. Це – місцеві рятувальники. Вони першими приїжджають на місця обстрілів міст і сіл, гасять вогонь, витягують з-під завалів людей і тварин. Проводять роботи з розмінування територій, ознайомлюють населення з основами протимінної безпеки. Після підриву Каховської ГЕС їм додалось роботи і на цьому напрямку – на берегах Дніпра, які донедавна були річковим дном, практично щодня знаходять боє­припаси часів Другої світової. А їх теж треба розміновувати! 

Мала змогу разом із німецьким та іспанським журналістами побувати на розмінуванні. Як рятувальники все встигають – для мене залишається загадкою. Працівники ДСНС також надають допомогу мешканцям прифронтових Гуляйполя, Оріхового – привозять їм питну воду та продукти харчування. 

А ще я в захваті від того, як працює пресслужба рятувальників. Незважаючи на небезпеку ворожих обстрілів, вони дуже фахово роблять свою роботу і допомагають журналістам. Зокрема, завдяки співпраці з відділом зв’язків зі ЗМІ ДСНС Запорізької області мені вдалось потрапити на Хортицю і зробити розлогий репортаж про обміління Дніпра внаслідок підриву Каховської ГЕС.

…Коли я вперше приїхала у це козацьке місто, мене також приємно вразила робота обласної організації Національної спілки журналістів України та Центру журналістської солідарності Запоріжжя. Тут гостинно приймають усі журналістські десанти – і українські, і міжнародні. У центрі можна отримати захисне спорядження, юридичну та психологічну допомогу. А ще порадять, підкажуть і без подарунків не відпустять. У центрі створені робочі місця, є умови, щоб попрацювати. Тішуся, що маю таких колег. Люблю це нескорене місто.

 Читайте також: Волинський воїн на передовій: «Вірю у Смерть, бо я її бачив, коли закривав очі загиблим побратимам...».