Ми боїмося заборонити мп, а путін оголосив війну навіть фільму «У бій ідуть тільки «старики»

…тим, як росіяни виправляють радянські кінострічки

Здається, не існує дна, яке б не могла пробити росія у своїй жазі стерти українство з цієї планети. Але автори голодоморів та ГУЛАГів знову здивували. Заступник міністра юстиції рф Андрій Логінов заявив, що у москві збираються відредагувати понад 80 популярних радянських кінострічок, щоб виправити «історичні неточності». Зокрема, йдеться про фільми виробництва українських кіностудій – імені Довженка та Одеської.

Першою стрічкою, яку планують продублювати, стане фільм українського режисера Леоніда Бикова «У бій ідуть тільки «старики» (1973). У ній виконуються народні пісні, зокрема, «Ніч яка місячна» та «Ой у лузі червона калина…». Як повідомляє Логінов, пісню «Ой у лузі червона калина» у виконанні самого Бикова буде замінено на «Поле, русское поле».

Також  цензори збираються прибрати всі висловлювання  про Україну. Напевне, під ніж піде епізод, де головний герой каже побратимам: «Як же ви не помітили – ми ж сьогодні над моєю Україною билися, де і повітря інше, а небо блакитніше і земля зеленіша!».

Отак російські імперці спочатку хворобливо вичищають усе українське, а потім кажуть, що Україна – це вигадка, і самі починають у це вірити.

У цьому плані сучасна росія скотилась не те що в часи СРСР, а в царські. Згідно з концепцією російської імперії, був один «общерусский народ», який складався з трьох гілок – великороси (Ленін, до речі, в анкетах так себе іменував), малороси та білоруси.

Але вже в СРСР більшовики були змушені піти на поступки і визнати українців окремим народом та замінити Українську народну республіку, яку вони покорили, своєю Українською Радянською Соціалістичною республікою. Щоб втриматись при владі. УРСР – це була квазідержава українців, у якій проживав хоч і «братній», який «навіки з росіянами», але ж окремий народ!

Пісню «Ой у лузі червона калина» у виконанні самого Леоніда Бикова буде замінено на «Поле, русское поле». 

А сучасна росія скотилась на 200 років назад. Не здивуюсь, якщо вони офіційно заборонять на території рф таку національність, як українці. Подивіться, як на окупованих наших землях випалюється все українське, починаючи з освіти. В усіх республіках росії ще є хоч якісь права для їхніх мов. У цьому праві відмовлено лише українцям, – тим, які, ясна річ, ще залишаться на своїх етнічних землях після убивств та виселень. Нині росіяни вже навіть формально не граються в другу офіційну українську мову на окупованих територіях, як колись у Криму.

Сама собою тут напрошується аналогія із гітлерівською Німеччиною з її остаточним вирішенням «єврейського питання» чи планом «Ост» із колонізації слов’янських земель…

Вони божевільні. Божевільні неонацисти. А ми боїмося заборонити навіть московський патріархат, який відверто є ворогом України.

…відчуттям безвиході, яке, здається, опановує українців

Накриває від кількості загиблих українських воїнів. А кінця-краю не видно: росія більша. І там більше всього – зброї, економіки, людей. Логічний висновок – ми не витримаємо війну на виснаження, тим паче, що бойові дії тривають на нашій землі і нам забороняють переносити її на територію ворога. Плюс у нас нема далекобійних ракет.

Нинішня лінія фронту, найімовірніше, – новий тимчасовий «кордон». Але якщо війну заморозити, то цю межу рано чи пізно росіяни спробують прорвати, накопичивши нові сили. путін чітко перерахував області, які хоче включити в склад росії, і там є Одеська та Миколаївська. Це мінімум, ясна річ.

Якщо не заморожувати військові дії, то війна може тривати роками і десятиліттями.

Ситуація, звісно, може зрушитись, якщо наші союзники включаться у конфлікт ще масштабніше – бажано не лише значно більшою кількістю зброї та фінансів, а й своїми військами. Але це звучить як фантастика.

Який вихід? Не знаю. Шанс на чудо в осяжному майбутньому, яке ще називають «чорним лебедем», – наприклад, заворушення в самій московії, – є. Але він мінімальний.

Залишається одне – кожному на своєму місці наближати Перемогу в міру своїх можливостей. Робити те, що мусиш, щоб сталось те, на що ми так сподіваємось і про що гарно сказав Валерій Пекар, – протриматись на день довше, ніж ворог.