«Слова «Хай би залишався у Польщі – був би живий» для мене як ніж у серце»

– Ми й самі говорили синові, щоб не вертався із заробітків (у Польщу поїхав у січні 2022-го, перед самою війною. – Авт.). Та чули від нього одне: «Якщо не я, то хто? Я в АТО був – мушу йти на війну»

«Мав спокійний характер, тому й отримав на фронті псевдо – Тихий»

Подружжя Ковзоловичів виростило п’ятеро дітей – двох синів й трьох дочок («був ще один хлопчик, але маленьким помер»). Валентин після середньої школи вивчився на телемайстра й багато років працював у Луцьку в Укртелекомі. Там і жив, але ніколи не розлучався з рідним селом, з батьківською домівкою. І сам сюди приїжджав при кожній нагоді, й усю рідню любив тут зібрати, особливо на такі свята, як Різдво, Великдень, Трійця.
– Валентин у нас найстарший, – каже Домна Михайлівна, – я його дуже любила. Син молодший, дочки, бувало, говорили: «У вас один тільки Валік на думці!». Всі мої діти, за кожним душа боліла, але, по правді, ним найбільш переймалася. Мабуть, відчуття було, що рано розлучить нас доля.

Валентин, за словами матері, дуже добрий був, мав спокійний характер. Невипадково і позивний йому в АТО дали – Тихий. Вчителька, яка по сусідству із Ковзоловичами живе, говорила: «Ой, Домко, як твоєму Валіку буде тяжко на війні – він же такий спокійний». А ще він однолюбом виріс. Коли мова зайшла на делікатну тему – як так сталося, що вже у зрілому віці так і не одружився, Домна Михайлівна розповідала, що мав син дівчину із сусіднього села Погулянка, але вона, на жаль, померла. Після цього так і не зустрів ту, єдину, з якою хотілось би створити сім’ю.

«Дитиночко, не їдь додому – я другої війни вже не перенесу»

У 2015–2016 роках Валентина Ковзоловича, який свого часу пройшов строкову службу у внутрішніх військах, мобілізовали в АТО. Був у Луганській області. Але про це мати не знала. З цього приводу каже:

– Поки Валік воював, то я чула від дітей, чоловіка, що він все на полігоні – на навчанні. Говорили так, аби я не хвилювалася. Коли син повернувся додому і я дізналася, що він був у місті Щастя, де йшли бої, то ледь не зомліла від одної думки, що могло би бути. А потім заспокоїла себе: «Дитина вернулася з війни жива-здорова – і слава Богу!».

Валентин Ковзолович мав три медалі: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За участь в антитерористичній операції». Тоді мати й подумати не могла, що настане чорна година в її житті – син загине в боях, і ці нагороди вона покладе у його домовину. Як і про те, що за подвиг свого воїна-Героя родина одержить посмертну відзнаку – орден «За мужність» III ступеня. Жінка пригадує:

Я вам таке скажу: як росіяни сюди прийдуть, то вас усіх повбивають, то не люди, а звірі.

– Повернувшись із АТО, Валік і далі в Укртелекомі працював. А потім там скорочення було, зарплата не влаштовувала, і він почав їздити у Польщу. І в січні 2022 року разом зі своїм побратимом по АТО Русланом теж був там на заробітках. Після 24 лютого я дзвонила йому, просила: «Дитиночко, не їдь додому – я другої війни вже не перенесу». І десь два тижні своїми просьбами тримала його в Польщі. І сестри, брат так само говорили йому: «Ти вже своє відвоював… Хай інші йдуть, ті, хто в АТО не був». Але Валік вернувся й пішов у військкомат. Під час медогляду було виявлено травму на голові, через яку його не брали до війська, – тоді він записався добровольцем.

– Перед тим, як син пішов на війну, – долучається до розмови батько, – я йому говорив: «Ти знаєш, куди йдеш, – результат може бути трагічний». А він на це: «Тат, якщо я не піду, то хто?». І додавав: «Я вам таке скажу: як росіяни сюди прийдуть, то вас усіх повбивають, то не люди, а звірі». А вже згодом, коли ми йому передзвонювали, аби хоч щось дізнатися, як йому, то чули коротке: «Нічого не питайте…». Мабуть, відчув, у яке пекло потрапив. Ще знаю, що Валіку, як він записався добровольцем, запропонували ремонтувати техніку, яку з передової витягують, та він відмовився. І йти служити в Луцький прикордонний загін направляли, але син твердив одне: «На передову – і все».

«Знаєш що, малий, так хочеться побачити матір, батька!»

Валентин Ковзолович пішов на службу в Збройні сили України у квітні, перед своїм днем народження – 27-го йому виповнилося сорок п’ять. Лише декілька днів був на полігоні у Володимирі. Потому, як бійця з досвідом строковика й атовця, його зразу направили у Харківську область. А потім почався «той проклятий Бахмут», як каже, не стримуючи сліз, мама. У селі Берестове Бахмутського району загинув він. Хоч діти, чоловік і тепер говорили їй, що він нібито ще на навчанні, десь на Миколаївщині. До кінця своїх днів Домна Михайлівна не забуде той день – 5 червня 2022-го:

– То була неділя. Я до церкви пішла. Валік мені мало дзвонив, бо я завжди, як говорила, то весь час плакала, а він заспокоював: «Все буде добре» – ото й уся розмова. Через це він телефонував більше до сестер, брата, а вони вже мене набирали. І цього разу бачу: номер Сергія. Думка одна: «Значить, є якась вісточка від Валіка». Зразу вийшла з храму. І от чую слова сина: «Мам, Валік дзвонив. Сказав, що на першу годину йде на пост заступати. А ще говорив: «Знаєш що, малий, так хочеться побачити матір, батька! (він молодшого брата «малим» називав. – Авт.). Чогось мені так погано на душі – хочеться усіх вас побачити». Пів на третю дня, як потім узнаю, мого синочка вже не було. Побратим сина, з яким він був і на Харківщині, розказав, що внаслідок прямого попадання на блокпост трьох до невпізнання понівечило, а Валік ще жив пів години. Може б, якби вчасно була надана медична допомога, то він міг вижити…

І в понеділок рідні ще чекали дзвінка, й у вівторок, заспокоюючи себе тим, що «просто нема зв’язку», як це траплялося, бо ж то війна. Хоч страх, як каже Домна Михайлівна, підкрадався. А в середу вранці зять із Луцька зателефонував – чоловік дочки Валентини. Жінка пригадує, як він попросив, аби вона передала мобілку тестеві. Вже те, що не захотів з нею говорити, вкрай насторожило. А коли чоловік після перших слів зятя «на лиці змінився» й промовив у відповідь: «Як привезуть?», то зрозуміла, що сталося найстрашніше – загинув її Валік.

Земля попливла під ногами. Невипадково дочка перед дзвінком до батьків викликала сюди «швидку» – знала, що може бути з матір’ю. Хоч, як Домна Михайлівна зараз каже, вона, втративши сина, зовсім не хотіла жити… А коли чула від декого з односельців: «Хай би залишався у Польщі – був би живий», то ці слова були їй, «як ніж у серце». Бо замість співчуття вловлювала в них докір, що не втримала сина від такого кроку. А хіба можна докоряти, що виростила його таким? Не міг Валентин ховатися за чужими спинами, коли Україну треба було боронити. Дітей не мав, але, як говорив батькам, йшов захищати їхніх онуків, своїх племінників.

… Ранок у Домни Михайлівни починається з того, що  вона йде до свого домашнього іконостаса – із фотографій дивиться на неї її Валік.

– По телевізору о 9-й – хвилина мовчання, вшанування всіх загиблих на цій страшній війні, – каже жінка. – І я думками – зі своїм сином. Поговорю,  з ним, поплачу…

Тепер у них із чоловіком одна дорога – на могилу їхнього Валіка. «Перший рік кобилку запрягали і їхали, а як вона пропала, то купили маленького тракторця – він і виручає». Кладовище у Великій Глуші – за селом, в оточенні лісу, поліської природи, яку так любив Валентин Ковзолович.

На час нашої зустрічі, за словами Домни Михайлівни, минув рік, шість місяців і двадцять днів, як не стало сина. Слухала її – й здавалося, що навіть години, хвилини розлуки із ним підраховує мати. Молиться, аби там, на Небесах, йому легко спочивалося. 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Читайте також: Родині загиблого воїна, яка переїхала з Луганщини на Волинь, вручили ключі від квартири.