«Людина 2023 року» волинянка Ольга НАЗАРЧУК: «Нема такої хвилини, щоб я не думала про своїх дітей, не молилася за їх здоров’я і їхніх побратимів...»

Цими днями від імені редакції газети статуетку «Крилатий плуг» Ользі Лукашівні в особі всіх Берегинь, діти яких стали на захист країни від путінської орди, вручила начальниця Камінь-Каширської районної військової адміністрації Ольга Ващук. До вітань долучилися голова Камінь-Каширської міської ради Віктор Пась, староста Ворокомля Сергій Шевчик

Торік у травні на сторінках нашої газети була розповідь про цю жінку, сини якої виросли справжніми воїнами – патріотами своєї країни. У перші дні повномасштабного вторгнення росії вони пішли боронити рідну землю. До лав Збройних сил України не стали лише старший син Ольги Назарчук Валерій, якого не взяли до війська, бо він уже пенсіонер, та Василь, котрий свого часу брав участь в АТО й за станом здоров’я був комісований (нині, на жаль, уже покійний – торік у березні його життя раптово обірвалося). Сини Ольги Лукашівни Володимир, Сергій, Андрій, Анатолій, зять Анатолій, а також двоє онуків потрапили в 100-ту Волинську бригаду тероборони. Були на різних позиціях вздовж кордону з білоруссю. А з квітня 2023 року вони воюють на Сході України – на бахмутському напрямку, де важкі бої (один з онуків, син Сергія Олексій, був поранений і зараз на лікуванні).

 Звичайно, матері вони не розкажуть про те, яке там пекло, навіть при зустрічах, коли приїжджають додому в короткочасну відпустку.

Десять днів відпочинку, до речі, має якраз у ці дні зять Ольги Назарчук Анатолій Звонюк. Того дня, коли ми приїхали у

Ворокомле до нашої героїні, саме він першим зустрів нас на обійсті: знаючи від дружини Тетяни про відзнаку, якої удостоїлася Ольга Лукашівна, був тут. Побачивши його, начальниця Камінь-Каширської районної військової адміністрації Ольга Ващук приємно здивувалася такій зустрічі. Адже його, як і синів Ольги Назарчук, вона бачить частіше на передовій, коли завозить гуманітарну допомогу й військову амуніцію бійцям 100-ї Волинської бригади, в якій служать камінь-каширці. Тоді воїни особисто від Ольги Петрівни можуть почути, як там, на Волині (чи спокійно у прикордонні з білоруссю, де живуть їхні рідні, заради майбутнього яких вони пішли бити ворога)?

З квітня 2023 року її сини, зять і онуки воюють на Сході України – на бахмутському напрямку, де важкі бої.

А зазвичай їх, як і багатьох із нас у тилу, виручає фейсбук-сторінка очільниці районної військової адміністрації, на якій вона щоранку повідомляє про обстановку у прикордонні. Та ще й у коментарях про ситуацію знаходить щоразу інші – не казенні, а мовлені від душі слова: «У прикордонні все під надійним контролем», «Бажаю всім мирної та спокійної днини! Бережіть себе!», «Нехай той, хто плаче сьогодні, завтра усміхнеться! Нехай той, хто хворіє, завтра буде здоровий! Нехай мрія кожного збудеться й усі заживуть у мирі!» , «Усім – плідного дня! Дякуємо воїнам за можливість його зустріти!».

 

 І вручаючи Ользі Назарчук редакційну відзнаку – статуетку «Крилатий плуг», Ольга Ващук висловила подяку всім воїнам, які боронять Україну за їх неоціненний бойовий подвиг, побажала Ользі Лукашівні, аби її сини, зять, онуки, виборовши Перемогу, повернулися додому разом із побратимами живі-здорові.

 А для газети «Волинь» пані Ольга відповіла на запитання, розкривши непросте життя простої, як то кажуть, Жінки-Берегині багатодітної родини, в якій завжди жила любов, повага, порядність. Власне те, без чого сьогодні не було б таких вояків – справжніх патріотів своєї країни, які ціною здоров’я й життя боронять Україну.

Анкета газети «Волинь»

1. Прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, освіта… – Ольга Лукашівна Назарчук, народилася в 1949 році, закінчила вісім класів.

2. Ви народилися у повоєння – чим запам’яталося дитинство, юність? – Мама в колгоспі робила. Ланки давали – льон полола, рвала, тіпала, і я, як тільки підникла, помагала їй. А після восьмого класу вже й на сезон їздила зі старшими ворокомлівцями. У Володимир-Волинському районі, як пам’ятаю, буряки полола, заробила зерна.

3. Про що мріяла та дівчинка? – Хотілося ще далі вчитися, аби мати, як то люди в селі казали, якусь чистішу роботу. Менші мої сестри повиучувалися (одна стала бухгалтером). А мені як старшій не довелося. Три роки на сезон поїздила та й заміж пішла.

4. Де ви зустріли свого чоловіка? – Він наш, ворокомлівський. Але доля заводила його то в Ригу, як призвали в армію, то  аж на Сахалін, де жили брати (старший служив там в армії, женився й зостався – інших за собою потягнув). Вже й мати їхня, моя майбутня свекруха, туди поїхала онуків глядіти. Могло статися, що мій Петро став би сахалінцем. Та мати захотіла додому, у Ворокомле. Щоб вона не жила в селі сама (чоловік її рано помер), випровадили і Петра, щоб матір доглядав. На танцях у клубі ми й побачилися з ним. Раз провів, другий. Почали зустрічатися.

5. А як він вам освідчувався? – А як – покликав заміж, ото й було освідчення. Він на вісім літ старший від мене – йому вже й пора була женитися. А в мене вдома – три менші сестри, то мені треба було йти заміж, бо так прийнято, щоб батьки перш старшу дочку віддавали. Десь рік ми позустрічалися й поженилися. Прийшла я в невістки – у старенькій хатині, яка була ще під соломою, жили, поки свою збудували.

6. Яким був ваш чоловік? – Чоловік як чоловік… Битися – не бився. І в горілку не вбивався, як то буває. Дітей багато мали, то й тяжко працювали разом з ним, щоб одягти їх, нагодувати. Електриком чоловік був, газовщиком. А як у Калузькій області буря ліс повалила, то поїхав і заготовив дерева на нашу нову хату. І виряджанки в армію робили ми синам, щоб зібратися родиною, щоб вони могли покликати своїх друзів, і весілля. Шкода, що рано чоловік помер – вже 24 роки його нема.

7. Можете сказати, що не помилилися й ніколи не пошкодували, що вибрали саме свого Петра за чоловіка? – А який вибір? Я ж такою молодою заміж ішла (у вісімнадцять!), що й не мала часу на дівування. Хтось, може, й проводжав додому з танців, а от заміж покликав Петро – йому й відповіла згодою.

8. Думали, що таку велику сім’ю будете мати? – Хто думав про таке? Хоч ми з чоловіком – із багатодітних родин, але не сподівалися, що і в нас буде семеро – шестеро синів і дочка. Але ж то так мало бути, бо ж сьома дитина – то наша довгоочікувана дочка, наша Таня знайшлася! Що б я зараз на старості без неї робила? Залишилася Таня в селі, хоч і на медичку вивчилася – закінчила медучилище в Макарові на Київщині. І про те, щоб у місті жити, мабуть, мала думку. Але у Ворокомлі зустріла свого чоловіка, тут вони й побудувалися. Ще й близько живемо, Богу дякувати.

9. Що головне у шлюбі, на чому він тримається? – Треба пробачати одне одному, то й сім’я не розвалиться. Буває по-різному – і ліпше, й гірше. Щось спересердя скажеш. Але жінка має бути поступливішою й не боятися першою зробити крок до примирення. Це ж так просто: покликала чоловіка їсти – снідати чи вечеряти – й мова почалася. І вже й забувається, що якась образа була.

Слова поганого я від синів не чула, як і їхня сестра. То без фальші кажу.

10. Жити в селі – це обов’язково мати хазяйство, без якого важко, особливо багатодітній сім’ї. Яку ви зі своїм Петром тримали господарку? – По дві корови було та ще й телюк (він уже йшов як не на хрестини, то на виряджанку, весілля, щоб не купувати м’яса). Четверо свиней годували – то як закон. Аякже! Заб’єш – і є що в каструлю вкинути, щоб діти мали що їсти. Птаство завжди було – зо двадцять гусей. То вже і м’ясо, і пір’я на перини, подушки. Як Таня заміж ішла, то дала їй шість подушок. Правда, вона їх уже потрохи додому переносить, бо не хоче таких великих – 80 на 80, як колись робили. Ще як і чоловіка не стало, то я корову тримала – тільки років два-три тому продала. Зараз в хазяйстві тільки кури.

11. Якими росли ваші діти? – Добрими, слухняними, дружними. Старший Валєра був для молодших прикладом. Усі сини любили свою сестричку. Додому як приїжджали, то завжди з подаруночком для неї, найменшенької. І так було, як і свої сім’ї вже мали. Їдуть до мене – провідають і сестру. Слова поганого я від синів не чула, як і їхня сестра. То без фальші кажу.

12. Що для ваших дітей батьківський дім? – Вони завжди любили збиратися вдома. І торік, вже як воювали на Сході України, то думками були тут. Хотіли приїхати у своє Ворокомле на Покрову, коли в селі престольний празник. Я їх завжди чекала, старалася щось приготувати. Було, що Таня й казала, щоб я не трудилася, – вона все зробить, щоб пригостити родину. І дзвонять сини завжди. Хоч з війни, то більш до Тані, бо я, як почую голос котрогось сина, то плачу. А їм тяжко бачити мої сльози. Я тримала кабанчика – думала, що от буде Перемога, хлопці приїдуть – матимуть з чого шашлики зробити. Але ж війна затягнулася. Таня покерувала, й кабанчика закололи, щоб мені легше було, бо ж то як-не-як, а клопіт біля нього ходити. Торік у кінці грудня зять приїхав і була свіжина. Переробили все – сало, рульки, ковбасу, кров’янку Толік завіз хлопцям, щоб домашнього скуштували. А, дай Бог, буде Перемога, то знайдеться що на стіл поставити, коли зберемося родиною.

13. Що на душі у жінки, четверо синів якої, зять і два онуки на передовій? – Невимовна тривога і страх... Нема такої хвилини, щоб я не думала про них: «Як їм там?»

14. Який день впродовж року був найсумніший для вас? – Коли Вася помер. Він був учасником АТО, здоров’я доброго не мав. А не беріг себе – на заробітки до Києва їздив. Його хоч і часто не було вдома, але приїжджав, і вже мені легше.

15. А найрадісніший? – Він  не один: такі радісні дні, коли сини приїжджають з війни хоч у короткочасну відпустку. Тоді вони обов’язково провідують і мене.

16. Якби ви зустріли Бога, то що попросили б у нього? – Щоб зберіг їх і їхніх побратимів, щоб живими-здоровими повернулися вони додому.

Читайте також: «4 сини і внук на фронті. Чи може нині хтось більше служити суспільству, ніж ця жінка з Волині?» (Відео)​.