В окупованому Старобільську російський прапор на головному флагштоку зривали кілька разів

 

 «У мене було ментальне несприйняття загарбників»

Три роки в окупованому Луганську, де мешкало подружжя Бєлімових, були для Наталії наче страшний сон.

– Я не могла там залишатися, – каже жінка. – Щодня прокидалася з думкою, що трапиться щось страшне, хвилювалася за чоловіка, який працював на Укрзалізниці, бо ж постійно чула: того забрали до підвалу, той десь зник. Ті, хто підтримував Україну, боялися вголос говорити про це навіть зі знайомими, бо не знали, хто є хто, хто за кого. Було страшно. Я нервувала, злилася. У мене було ментальне несприйняття загарбників, які вели себе, наче господарі. Мені не подобалися порядки, які встановили: усюди блокпости, комендантська година, перевірки документів, скорочений режим роботи магазинів (працювали лише до 16-ї години), збір підписів про обов’язкову явку на першотравневу демонстрацію… Своє обурення я висловлювала в соцмережах, поки знайомі не попередили, щоб була обережнішою, якщо не хочу потрапити у підвал. Ми вирішили виїхати на підконтрольну Україні територію – до Нікополя. Прожили там 3 роки, а тоді перебралися до Старобільська. До того ж нагода трапилася. Чоловікові Укрзалізниця запропонувала роботу. Нас там гарно зустріли. І ми почали обживатися на новому місці.

Але невдовзі знову мусили виїжджати: місто було окуповане.

У Старобільськ російські війська увійшли вже 2 березня 2022 року.

– Вранці ми проснулися, а на вулицях уже чужі солдати, техніка з літерами «Z», – продовжувала розповідь Наталія. – Але люди не здавалися, чинили опір, виходили на мітинги, кидалися на танки, щоб зупинити їх. Російський прапор на головному флагштоку міста кілька разів зривали і вивішували український. Так тривало доти, поки солдати не почали стріляти у повітря. Люди перестали ходити на мітинги, бо не хотіли наражати себе на небезпеку.

Окупанти взялися встановлювати свої порядки, перейшли до звичних їм репресій, залякування. Почалися перевірки документів, обшуки, розшук тих, хто воював у АТО, ходив на мітинги. Дехто з місцевих став здавати проукраїнськи налаштованих містян. Жителі розділилися на тих, хто був за Україну; сепаратистів, які мріяли об’єднатися з росією; і байдужих. Останнім було все одно, яка влада буде в місті, аби їх не чіпала. Окупований Старобільськ ставав усе малолюднішим. Чимало його мешканців захищали державу, частина виїхала на підконтрольну Україні територію. Рішення покинути Старобільськ прийняло й подружжя Бєлімових, хоча мали все необхідне для життя: роботу, дім. Жінка керувала проєктно-кошторисним відділом у будівельній організації при Укрзалізниці. А за місяць до повномасштабного вторгнення росії Наталя закінчила ще й магістратуру, навчилася працювати в програмі Auto CAD.

– Ми розуміли, що майбутнього тут ні у нас, ні у сина не буде. Відчували себе в’язнями. Тяжко було постійно жити в тривозі, бути насторожі, – згадує  Наталія. – Збиралися недовго. В автівку я поклала ноутбук, зимові речі, обклала сина з усіх боків подушками, ковдрами на випадок обстрілів, і поїхали. Перед кожним блокпостом тремтіли: а раптом щось не сподобається загарбникам і повернуть нас. Вони ж перевіряли наявність татуювання з національною символікою, телефони усіх, хто виїжджав з окупованих територій. Коли благополучно проїхали останній російський блокпост і побачили синьо-жовтий прапор, полегшено зітхнули: ми вільні, ми в Україні! 

«Хочеш краще жити – не сиди склавши руки»

– Попрямували до Луцька, де у нас були родичі, – продовжує Наталія. – Чоловікова мама родом із колишнього Берестечківського району. Нас гарно прийняли, поселили в квартирі. Коли відігрілись, відпочили, стали думати, як жити далі. Чоловік продовжував працювати на Укрзалізниці, син навчався онлайн, а я займалася облаштуванням побуту, в’язала. У перші тижні майже не виходила з дому. Хіба – щоб оформити якісь документи чи по гуманітарну допомогу. У черзі я й познайомилася з такими ж вимушеними переселенками, як сама. Вони й порадили, як перетворити моє хобі – я варила льодяники за рецептом із фейсбуку для себе, друзів – в іншу, бізнесову площину. Переконували мене, що нове місце проживання – це виклик, який дає поштовх для розвитку, для руху далі. Завдяки їм я, інженер-будівельник за фахом, стала студенткою магістратури факультету психології релокованого Маріупольського вишу, бо зрозуміла, що не вистачає знань із психології.

Знаю від родичів, які залишилися на окупованій території, як там живеться. Їм погано, але вони думають, що нам тут ще гірше. Так їх переконують.

Наталія  спершу продавала свої льодяники на шкільних ярмарках, святах, у кафе «Легенда», що поблизу дому. Стати на ноги і бути впевненішою в собі допоміг і благодійний фонд «Рокада», який замовив їй майстер-класи з виготовлення солодощів. З ним, каже жінка, об’їздила ледве не всю Волинь. Пригадує, коли починала бізнесову діяльність, боялася, що без бухгалтера не справиться з документацією, не зможе налагодити виробництво, забезпечити асортимент, знайти замовників. Але підтримка додала впевненості у своїх силах. Жінка написала і захистила бізнес-план, отримала ґрант від міжнародної організації, яка підтримувала переселенців. За ґрантові кошти придбала необхідний посуд, адже спочатку варила цукерки у звичайній каструлі, харчовий принтер і пічку. Пізніше купила й сушку для фруктів і овочів. Готує льодяники й з ними. Вони у неї особливі і на смак, і на вигляд: від звичних одноколірних до брендових із логотипами, тематичних жовто-голубих, які Наталя називає патріотичними. Готує й чайні «бомбочки»: заливає чай у силіконову форму, додає ягоди обліпихи, цедру лимона, глюкозний сироп, вкладає у пакетики. Робить і яблука в карамелі.

 Поки що цукерки кондитерка реалізовує сама. Ходить по кав’ярнях і пропонує. Іноді бувають великі замовлення, тоді до роботи долучаються чоловік і син-восьмикласник: укладають палички у льодяники, упаковують у пакетики, бо цукерки бояться вологи.

Моя співрозмовниця поділилася планами на майбутнє: розвивати бізнес, збільшити реалізацію своєї продукції, найняти продавця (адже однією з вимог отримання ґранту було створення робочого місця і забезпечення діяльності бізнесу не менш як на 3 роки. А ще хоче орендувати приміщення, мріє виготовляти так звану витягнуту карамель і вийти на мережу кав’ярень «Санторіно». 

Поцікавилася, чи не виникала у неї думка поїхати за кордон, бо ж Луцьк для багатьох вимушених переселенців такий собі перевалочний пункт: перепочинуть і їдуть далі. Нарікають, що тут немає роботи.

– Немає для тих, хто й у себе вдома так казав. Роботу можна знайти, треба тільки захотіти, – переконана Наталя. – Я вважаю: хочеш краще жити – не сиди склавши руки, роби якісь кроки для цього.

– А якщо Старобільськ чи Луганськ будуть звільнені, певне, захочете повернутися туди?

– Не захочу. Знаю від родичів, які залишилися на окупованій території, як там живеться. Їм погано, але вони думають, що нам тут ще гірше. Так їх переконують. Та й Луцьк, його люди мені подобаються. Мені тут комфортно.

Правда, житло дороге. Зате тут усе необхідне для життя є, розміщення компактне, а водії і пішоходи адекватні та чемні. Тут, коли ти за кермом, ніхто не скаже: «Куди прешся, дурепо!». Не облають, пропустять. Та й трафік невеликий. Знаю, що й моїм дівчатам-переселенкам місто подобається, і більшість із них планують залишитися тут.

* – «Цей обліковий запис на сайті volyn.com.ua створений та обслуговується за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу».

Євгенія СОМОВА.

Читайте також: «На Волині провели зустрічі з рідними полонених та зниклих безвісти військових».