Навколішки зустрічали земляки воїна-Героя, який повернувся додому «на щиті».
Яким Киричук загинув у першому для нього бою...
У жовтні прийшов у цей світ, у цьому ж місяці, через два тижні після 29-го дня народження, обірвалося його життя. Сталося це торік – у Роботиному на Запоріжжі в результаті ворожого артилерійського та мінометного обстрілів боєць був смертельно поранений. А батькам все не віриться, що сина нема. Здається, як кажуть вони, що він десь на заробітках у Франції, як бувало, що настане день й вони зустрінуться
«Колись місце проживання ми поміняли заради дітей»
У подружжя Світлани й Василя Киричуків – львівські корені. Василь Федорович родом із Радехівщини. Навчався у Львові, а одержавши диплом, приїхав на роботу в Червоноград, де жила його майбутня дружина. Тут вони познайомилися, одружилися. Вже донька Оленка в них росла, коли чоловік, який працював на будівництві, одержав квартиру у Соснівці – теж шахтарському місті. Там у них син народився. Дали йому старовинне ім’я Яким, назвавши на честь дідуся по батьковій лінії. Чому ж стали мешканцями селища Мар’янівка на Горохівщині? Коли про це зайшла мова, Василь Федорович сказав, що їхнє рішення було невипадковим:
– Колись місце проживання ми поміняли заради дітей. У нас у Соснівці була дуже погана вода (за результатами аналізів, вміст важких металів перевищував допустимі норми). А ще в цьому шахтарському місті було багато наркоманів. Можна було прямо на вулиці побачити хлопчаків під кайфом чи в період ломки без дози – на них уже й міліція не дуже звертала увагу («очуняє»). А у нас же підліток – Якимчику було років дванадцять. Це той вік, коли все цікаво. Одне слово, насамперед з думкою про дітей ми й переселилися на Волинь, вибравши регіон більш аграрний, а отже, екологічно чистіший.
Подружжя купило в Мар’янівці стареньку хатину й переробило її для себе. За якийсь час старша дочка вийшла заміж і мешкала з чоловіком і двома дітьми в Скадовську на Херсонщині (після тривалого життя в окупації під час повномасштабного вторгнення росії сім’ї вдалося виїхати в Німеччину). Батьки, як самі висловилися, жили задля сина. Хотілося допомогти йому стати на ноги, дочекатися його одруження, продовження роду. Та й жити на старості при синові – «це ж нормальне бажання кожної людини». Не судилося... Перш, як говорив Яким, ще була «не пора», а тепер уже нічого не можна змінити.
«Повномасштабна війна застала сина у Франції»
– Таким був син, як ми переїхали із Львівщини в Мар’янівку. А це вже він виріс – до сестри на море у Скадовськ їздив, – каже Світлана Олегівна, показуючи знімки у галереї в мобілці.
Те, що роками лежало у фотоальбомах, тепер – у електронному вигляді й завжди з нею. Так жінці легше – можна переглянути світлини, де б не була, й ніби зустрітися із сином. З приводу того, яким був він, батьки говорять, що ріс їхній Якимко веселим, життєрадісним хлопцем, футболом захоплювався – нагород багато мав як капітан команди села Цегів. Після Мар’янівського ліцею саме завдяки цьому захопленню одержав рекомендацію у Львівське училище комп’ютерних технологій зі спортивним ухилом. Василь Федорович, зокрема, розповідає:
– Я йому завжди казав, що футболістами зі світовим ім’ям, зірками стають одиниці. Радив шукати таку роботу, щоб можна було себе забезпечити. Може, така моя приземленість чи практичність йому не завжди подобалась. Але ж таки вивчився син на айтівця. Хоч, правда, за цією спеціальністю так і не працював.
– Рухливий був, – додає Світлана Олегівна, – сидіти за комп’ютером – це не його. Якось, коли я була на заробітках у Польщі, то й синові знайшла роботу в будівельній фірмі. Став він монтажником металоконструкцій, і ця справа йому, як кажуть, пішла.
Дали йому старовинне ім’я Яким, назвавши на честь дідуся по батьковій лінії.
Жінка розповідає, що на строковій службі син не був. Оскільки мав проблеми із зором (одне око майже не бачило), то його комісували. Восени 2021 року, тобто ще перед повномасштабним вторгненням росії, Яким поїхав від польської фірми на роботу у Францію. Там його і застала війна. За словами батьків, мучило сина, що друзі воюють – є вже поранені й загиблі, а він – за кордоном.
– Знаю, – продовжує Світлана Олегівна, – що Яким частину зароблених коштів упродовж восьми місяців перебування у Франції, переказував на допомогу Збройним силам України. Але щоразу, коли ми з ним спілкувалися по телефону, говорив: «Хочу вертатися додому». І приїхав. Повістку йому не приносили. Ми ж, знаючи, що він комісований у зв’язку з поганим зором, думали, що сина й не мобілізують. Щоб не сидіти без роботи, якийсь час він працював у Львові на будівництві, а потім... Їхав якось Яким з роботи. На блокпосту зупинив патруль для перевірки документів. Син мав закачані в «Дії» документи. Але йому і ще кільком хлопцям, з якими вертався додому, сказали, що затримують. У військкоматі Львова пройшов медичну комісію з висновком «придатний»…
На місяць Якима Киричука направили на навчання у Харків. А потім він потрапив під Роботине Запорізької області.
«Мам, завтра нас відправляють на завдання, то мене може не бути днів три на зв’язку»
У пам’яті батьків зафіксувався кожен день дороги сина на війну, з якої він не вернеться. 16 вересня Якима забрали у військкомат. 19-го відправили на навчання у Харків. Після полігону боєць потрапив у 33-тю мотострілецьку бригаду. А 31 жовтня він загинув у першому бою, записавши своє ім’я в історію. Світлана Олегівна пригадує:
– 30-го Яким нам ще телефонував. Сказав: «Мам, завтра нас відправляють на завдання, то мене може не бути днів три на зв’язку. Як наладиться, то передзвоню». Не передзвонив. Я не стала чекати тих три дні, поки з’явиться зв’язок, про які говорив син. Почала зразу телефонувати на «гарячу лінію» й шукати його...
А потім прийшли працівники військкомату й сказали батькові бійця, що Яким пропав безвісти. Всі ми знаємо, як багато родин місяцями, а то й роками живуть у безкінечній тривозі за чоловіка, сина, якого так і не змогли похоронити, бо тіла їхнього не знайшли. Киричуки вже думали, що і їх чекає така сама доля (в Україні на кінець 2023 року було 15 тисяч військових, що зникли безвісти). Виявилося, коли Яким потрапив у морг міста Запоріжжя, то при ньому не було ні документів, ні жетона, який би допоміг ідентифікувати особу. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що з поля бою його вивозила не його частина. Але родині ще пощастило (якщо в цій ситуації взагалі можна говорити про якусь удачу).
– Дочка, яка, рятуючись від війни, виїхала в Німеччину, – розповідає Василь Федорович, – скинула дівчатам-волонтеркам, котрі якраз займаються дослідженням, хто де пропав, хто в полоні, знімок Якима. А вже вони допомогли їй вийти на зв’язок із командиром частини, в якій він служив, котрий допоміг сконтактувати із патологоанатомом прифронтового моргу. Він вислав їй фото загиблого. Сумнівів не було, що це Яким. Про те, що він загинув, повідомили невдовзі й працівники військкомату.
«Наснись мені, сину, живим і вродливим, Таким, яким з дому ти йшов на війну...»
Із подружжям Світлани й Василя Киричуків ми спілкувалися в той день, коли в Мар’янівці проходила зустріч матерів, батьків та вдів загиблих на війні мешканців громади, що вже стала традиційною. Зініціювала її громадська активістка Євгенія Харків, яка теж похоронила чоловіка – учасника АТО, котрий, захищаючи Україну, втратив здоров’я й передчасно відійшов у засвіти. А селищна рада підтримала цю ініціативу й долучилася до її проведення.
Від Киричуків, які погодилися на розмову, хоч непросто говорити про таку непоправну втрату, довелося почути, що такі зустрічі потрібні, бо гуртом легше пережити горе. А ще вони тепло відгукувалися про очільника громади Олега Басалика, який не залишив сім’ю наодинці, як треба було їхати в Луцьк, коли Якима привезли в домовині («З таким щирим серцем виконувати свою роботу представника влади не кожен зможе»), допоміг у проведенні похорону.
9 листопада хоронили Якима Киричука. Здавалося, вся Мар’янівка вийшла на дорогу, якою везли його, щоб віддати шану бійцеві. Багато мешканців сусідніх сіл навколішки зустрічали печальний кортеж. Сина вже не повернути, і ніякі слова не можуть втішити батьків. Але співчуття не лише родини, друзів, а й просто односельчан – це те, без чого ще важче було б пережити горе. І слава Богу, як сказала мати бійця-Героя, – люди не збайдужіли.
До речі, сталося так, що про загибель сина Світлана Олегівна дізналася, коли була у Польщі. В місто Гура-Кальварія жінка їздить уже багато років, знайшовши роботу на фабриці із заморозки овочів, фруктів. Того разу це був її найкоротший заробіток – через тиждень поверталася додому, щоб попрощатися із сином. Уже в дорозі її наздоганяли співчуття тих, з ким працювала: «Неможливо передати наш біль – плачемо з тобою».
…Разом із подружжям Киричуків ми дивилися й слухали відеоролик пам’яті Якима Киричука, створений секретарем Мар’янівської селищної ради Ольгою Васюренко. Дуже щемлива історія у фотознімках, на яких – коротке життя хлопчика, юнака, бійця, котрий віддав життя за Україну й повернувся додому в домовині. За кадрами звучить пісня, де є, зокрема, ось такі проникливі слова: «Наснись мені, сину, веселим, щасливим! Я знову всім серцем тебе обійму. Наснись мені, сину, живим і вродливим, Таким, яким з дому ти йшов на війну...». Для матері, котра похоронила свою дитину, – це тепер як молитва, що буде в думках і серці до кінця її днів.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Volyn Nova.
Читайте також: Юні художники з Волині розмалювали уламки ракет: роботи презентували у Вільнюсі.
