Людина і суспільство 27.01.2024, 12:54

Мама попросила прислати на Колиму лист із п’ятірнею малого сина

Ненька боялася, що дитину «ворога народу» відібрали у дідуся з бабусею і помістили в інтернат, а батьки не хочуть її засмучувати

Цю, до сліз щемливу, історію мені нещодавно довелося почути від чоловіка, який пережив тяжкі роки босоногого дитинства і поділився спогадами про пережите на своєму 80-літньому ювілеї

Микола Фокович Кривенчук із села Мишів на Іваничівщині народився в грудні воєнного 1943 року. У сорок четвертому батька мобілізували на фронт, тож залишився із матір’ю, бабою і дідом. Додому з війни батько повернувся пораненим, побувавши ще й у полоні.

Часи були неспокійні, загони українських повстанців чинили спротив новій окупаційній владі. Вояки переховувалися в схронах, клунях і стодолах перевірених, надійних селян, де й доводилося їм харчуватися, постійно змінюючи місця дислокації.

Батьки малого Миколи, як і всі селяни, таємно, аби не бути запідозреними у пособництві УПА, давали харчі для повстанців. Моя мама розповідала, як і вона у відрі приносила їсти хлопцям, які вдень пересиджували в клуні. Один із них, вояк на псевдо Шугай, був відомий на той час широкому загалу наших краян,також із Мишева, ровесник моєї мами. Просив її: «Лідо, ти хоч не скажи моїй мамі, що бачила мене, батьки не знають про мене нічого».

Звісно, вона не лише їм, але й, борони Боже, будь-кому про таке не розповідала.

Про Шугая (Павло Хрисанович Бучак) варто написати короткий спогад окремо, тим більше, маючи чимало інформації.

Отож, підрозділи енкавеесників і ястребків із місцевих все частіше стали викривати боївки упівців. Були й випадки, коли вчорашні повстанці під впливом жорстоких тортур переходили на сторону противника. Згодом саме такий вчорашній повстанець, якому мама також давала їсти, у супроводі кількох міліціонерів ходив по селу і здавав тих, хто харчував повстанців. Прийшли вони і до моєї родини. Це було весною, батько в цей час садив бакун, побачивши їх, подумав, що це вже кінець. Зрадник (свідомо не хочу вказувати його прізвище) запитав: «Як живеш, Павло?». Втрачати було нічого. Батько, ніби жартома, мовив: «Живу – не горюю, хліба не купую».

Викликала його до себе директорка школи, вона була східнячка, і каже: «Принеси назад черевики, тобі «не положено», твої батьки «вороги народу».

Цей подивився спідлоба, перевів погляд на саджанці бакуну і сказав: «Ну, сади, сади, восени прийду – бакунцю даси». І, на диво, – не здав, пронесло цього разу, поїздка в Сибір відмінилася.

Але з родиною Кривенчуків вийшло по-іншому. За таку ж саму провину в пособництві упівцям учорашній солдат червоноармієць Фока Андрійович Кривенчук із дружиною Ганною Платонівною загриміли на довгі роки на Колиму. І залишився малий Миколка на діда і бабу. Убога безбатьківщина і образа на життя стали реальністю на довгих вісім літ. Допоки у 1953 році не згинув тиран. Але босоноге дитинство, полотняна торбина через плече і клеймо дитини ворогів народу залишилися в пам’яті на все життя.

Одного разу в школі дітям-сиротам, а їх у той повоєнний час було чимало, особливо напівсиріт, давали черевики. Отримав і Микола. Радості не було меж. Дід із бабою, подивившись на обнову, сказали черевики ще не взувати, тримати на Великдень, потерпи, мовляв, трішки. Так і було, пішов в школу знову у личаках, які йому пошив дід. Однак не так сталося, як гадалося. Через день чи два викликала його до себе директорка школи, вона була східнячка, і каже: «Принеси назад черевики, тобі «не положено», твої батьки – «вороги народу». Мовила, що так сказав голова сільради. Довелося віддати черевики, відчуваючи в собі лише ще більшу образу на увесь світ і особливо на того недоброго дядька голову.

Скільки разів малого Миколу дід переховував, бо його хотіли забрати в інтернат для дітей-сиріт, і таки вберіг. Згорьована мати у листах із Колими додому питала, як її кровинка без неї, чи не забрали, бува, в сиротинець. Вона не вірила, що він із дідом і бабою, бо таких дітей поселяли в інтернати на «перевиховання», як і зараз рашисти викрадають дітей на окупованих територіях Сходу і Півдня України. Якось вона написала: «Я не вірю, що мій син дома, ви мене заспокоюєте і обманюєте. Надішліть мені на листку паперу обмальовану олівцем п’ятірню мого сина». Чому так?

Микола в дитинстві, граючись із сусідськими дітлахами, на січкарні пошкодив на правій руці два пальці, й вони були трохи коротші. Тобто, це дало б їй змогу достеменно переконатися в тому, що це долонька точно її малого Миколки.

Лист із обведеною олівцем п’ятірнею сина на аркуші учнівського зошита був відправлений матері на далеку Колиму.

Невідомо, як би склалася доля Миколи, якби його забрали в інтернат. Зараз усі знають в Мишеві і далеко за його межами Миколу Фоковича як дбайливого господаря, хорошого автомеханіка, доброго батька і турботливого дідуся. А ще – як палкого патріота України. Коли у 2019 році в Мишеві розпочалася українізація церкви, він із дружиною Ольгою Прокопівною і сином Михайлом стали в числі перших поборників за перехід Свято-Миколаївського храму села Мишів у лоно ПЦУ.

с. Мишів Володимирського району.