Шайтан із Волинського Полісся влучно стріляв навіть всліпу

«Малим приручив муху під ліжком й не дозволяв нікому її вбити»

Їх було троє в батьків – син та дві донечки. Толік був середнім. Ще геть молодою, в 42 роки, недуга забрала від них маму, а шість літ тому не стало і тата. Відтоді обов’язок наглядати за молодшими ліг на плечі найстаршої сестри Оксани.

– Толік ніколи не тримав зла на когось, його важко було образити. Він був добродушним і слухняним: якщо мама казала прибрати в хаті чи навести лад на грядках – сапав, мив підлоги й посуд нарівні з нами. А малим навіть приручив муху під ліжком й не дозволяв нікому її вбити. Все казав: «Це мій маленький домочадець», – згадує період не завжди легкого, але все ж щасливого дитинства Оксана Мазурик.

Після школи Анатолій вивчився на столяра в Камінь-Каширському училищі. Однак у вільний час любив щось крутити з дротиками, порпатися  з електронікою. Згодом саме ці навики стали йому в пригоді. Адже і під час строкової служби, і коли потрапив у зону АТО, дбав про забезпечення безперебійної роботи військового зв’язку. Згодом через брак кадрів нашвидку довелося опанувати ще кілька військових функцій, одна з яких – гранатометник. Тоді, в 2015 році, він перебував в одній із найпекельніших зон – у районі Мар’їнки, де відбувся наймасштабніший за період російсько-української війни (до повномасштабного вторгнення) «червневий бій». Спочатку проросійські терористи захопили частину міста, однак українські війська швидко їх вибили звідти.

Три роки тому сусід врятував Толіка від смерті

Демобілізувавшись, Анатолій Бащук намагався знайти своє місце в соціумі, підпрацьовував на різних сезонних роботах, згодом потрапив на лісопереробне підприємство. Там молодика хвалили за педантичність, міг швидко зробити зі стовідсотковою точністю заміри деревини. У 2021-му Бог подарував йому друге «народження» – заледве вижив у пожежі. Порятував його з вогняного полону сусід, який помітив, що горить літня кухня Бащуків, й кинувся в палаюче приміщення витягувати непритомного господаря. Численні зовнішні та внутрішні опіки надовго зробили лікарні другим домом для Толі, довелося пережити кілька складних операцій. Попри все, знову зміг успішно розправити крила для польоту в світ. У пожежі згоріло все: і документи, і військові нагороди, і сімейні фотоархіви.

Саме за здібності всліпу знаходити потрібну ціль побратими вже встигли наректи поліщука Шайтаном (міфічним духом).

Проте вціліла сусідня будівля самої хати, там почав наводити порядки, робити ремонт. Та самотність гнітила душу, не давали спокійно спати ні старі рани, ні початок повномасштабної війни. Бо він може бути корисним саме там, на фронті. Там те місце, де він найбільш потрібний, де він проявить уже здобуті навики. На додачу у свідомості відгукувалися ще й героїчні історії з дитинства про дідуся, учасника Другої світової війни, котрий пів віку прожив із фронтовим осколком в нозі. Тож нікому нічого не сказавши, не зважаючи на попередні бесіди з рідними, у жовтні 2023-го вкотре поїхав до райцентру в РТЦК та СП. Цього разу просто на військово-лікарську комісію, на якій йому, між іншим, вручили окуляри для зору. А вже наступного дня був на службі. Пройшов навчання у кількох центрах та полігонах,  і його взяли в ряди окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Був вправним гранатометником. З 22 грудня опинився на позиціях біля Авдіївки, яку раз за разом накривають мінометні та артилерійські обстріли, активно штурмує рашистська авіація.

«Як приїду у відпустку, то привезу всім подарунки...»

Ще напередодні нового року, за кілька хвилин до опівночі, зателефонував до рідних. «Як приїду у відпустку, то привезу всім подарунки. Кожному з малих куплю те, що хочуть. А свого мотоцикла поміняю вже на авто, шпалери доклею в хаті», – розказував в останні відведені йому на цій землі години позитивно налаштований щасливо жити далі Анатолій. А на сестринське зауваження, як же він там із поганим зором цілиться, впевнено заявив: «Шо-шо, а стріляю я на всі «п’ять», навіть без окулярів». Саме за здібності всліпу знаходити потрібну ціль побратими вже встигли наректи поліщука Шайтаном (міфічним духом).

Завжди на Новорічно-Різдвяні празники прямував вечеряти до сімей сестричок. А як мав настрій, то міг зготувати усі святкові страви сам удома. Цього року Толік не прийшов вечеряти до найрідніших йому людей, не вечеряв і за своїм столом. Війна привела його у ці дні в саме пекло. У ніч на 1 січня Оксані не спалося, серце вже відчувало якусь біду. Тугою впали в голову лихі думки. Хотілося, як ніколи, плакати. Ще й перед очима постійно виринала картина похорону молодого односельчанина-військовослужбовця Артема Зуба, якого три дні перед тим проводжали в останню дорогу всім селом.

– Це був якраз сороковий день після смерті бабусі – останньої пращурки в нашому роду. Ще й приснився покійний тато. 1 січня брат на зв’язок уже не вийшов. Загинув внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу. Повів батько з бабцею Толіка до мами… – зітхає згорьована жінка.

Звістка про загибель Шайтана ошелешила не лише родину, а  й побратимів, з якими він проходив навчання на Рівненському полігоні. До Великого Обзира добиралися віддати полеглому воїнові останню шану від імені одного з формувань троє кращих військовослужбовців. Попри обмаль часу і нелегку далеку дорогу,  вони таки прибули вчасно, хоч на годинку, попрощатися з Толіком. Мужні, але вже не раз зранені втратою друзів чоловіки проплакали із сестрами всю панахиду в храмі. Бо ж мали б приїхати до цього красеня, що в домовині, на вінчання, а не на похорон. А Толя лежав такий ладний «наречений»: ні пожежа, ні бойові рубці й подряпини, ані смерть не відібрали в нього вроди. От-от, здавалося, розплющить очі й зі своєю легкою усмішкою спитає, чого ж музика не грає. А на грудях біля іконки квітувала пишна бутоньєрка, виблискувала на пальці обручка без пари. Почепила Оксанка йому на шию ще й новий хрестик замість втраченого на фронті. Щоб у той світ йшов таки з Христом за руку. Розділили великообзирці на кладовищі два парубочі короваї, запили сльозами… Осиротіла тепер зовсім Бащукова хата, стоятиме в стороні геть німою… Стоятиме як меморіальне нагадування кожному перехожому, що тут колись жив Анатолій. Той, який сам схотів двічі стати на захист Батьківщини й героїчно загинув за неї…

 Той, якому відведуть місце в історіографії та якому присвячуватимуть поезії. Перший допис в книгу про нього вже зробила його молодша сестричка Катруся, з якою він змалку ділився найсокровеннішими секретами:

А я ще й зараз чекаю…
Чекаю твого дзвінка.
Твої смс-ки гортаю,
Сидячи біля вікна.
Я пам’ятаю останню розмову
І фразу твою: «Я не боюсь».
Її ти повторював знову і знову,
Казавши: «Я знаю, за що я борюсь!»
Ти обіцяв повернутись додому,
На каву зайти, як завжди це робив.
Чому ж так судилось тобі молодому,
Щоб ворог заклятий безжально убив?
Забрали єдиного, доброго, щирого.
Того, хто надійним плечем мені був.
Такого сильного, мужнього й вірного,
Навіки таким для людей ти заснув.
А я далі чекатиму…
Чекатиму твого дзвінка.
Твою смс-ку читатиму:
«Не бійся за мене, все добре, мала». 

Іванна ГАЙДУЧИК, газета «Полісся».

 

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Олександр ВДОВИЧ – боєць із міста Луцька;
Олександр ГОЛОДЮК – боєць із селища Маневичі;
Сергій ШЕРШЕНЬ – боєць із селища Дубище, що на Рожищенщині;
Артур МЕЛЬНИЧУК – боєць із міста Нововолинська;
Анатолій ПЕТРУК – боєць із міста Луцька;
Іван МАЙСТРУК – боєць із села Пірванче, що на Горохівщині;
Микола РЯБІЇК – боєць із села Погулянка, що на Любешівщині;
Юрій КУЦЬ – боєць із села Скиби, що на Любомльщині;
Олег НЕСТЕРУК – боєць із міста Каменя-Каширського;
Сергій ОНІЩУК – боєць із міста Ковеля;
Віктор КОСАКОВСЬКИЙ – боєць із села Затурці, що на Локачинщині;
Руслан КУЗЬМИЧ – боєць із селища Іваничі;
Олександр ГАЛАС – боєць із селища Цумань, що на Ківерцівщині;
Олександр КАНО – боєць родом із міста Маріуполя, похоронений буде в селі Видерта Камінь-Каширського району, де живе його родина;
Сергій СЕМЕНОВ – боєць із села Веселе Луцького району;
В’ячеслав ЖДАНЮК  – боєць із села Лище Луцького району.

Читайте також: Прикордонник 11 годин пролежав у засідці, щоб ліквідувати російського офіцера.