Хтось повинен був відповісти за гріхи батьків... (Невигадана історія)

Мені було тоді лиш 10, але я вже добре розуміла, що такої ото свободи нікому не треба. Ніхто не радітиме тому, що батьки ось так просто узяли і виставили тебе зі свого життя тільки тому, що тобі нарешті виповнилось 18.

– У мене і гроші є тепер, – показувала вона на чималий стосик. – Уявляєш, як я заживу? Не плач, а краще порадій разом зі мною.

Ліда говорила, відвернувшись до стіни і швидко втираючи непрохані сльози. Саме тієї миті я гостро відчула, що то таке бути сиротою. Вона одна у цілому світі. Стояла над трьома торбами свого краму із грошима в руках, доросла, але ще геть дитина. Рішуча і така розгублена водночас. Попереду був цілий світ, а їй був милий і дорогий оцей дім, в якому її ніколи не любили, але саме тут були єдині рідні і близькі їй люди.

– Лідо, – обійняла я її на прощання. – Ти ж знаєш, що я тебе люблю, знаєш? – говорила я, зазираючи їй в очі. – Хай що кажуть, а ти моя сестра, ти в мене є, а я в тебе.

Мама не дала нам договорити. Легким порухом відсторонила сестру від мене і замкнула високу і глуху, мов та стіна, хвіртку прямо перед її обличчям. Для неї той день був звільненням від непосильної ноші й обов’язку, який вона колись необдумано сама собі на плечі поклала. «Нарешті»,  – сказала мама, видихнувши, і ніби вся аж обм’якла і розслабилась. Віднині вона була вільна.

Про те, що Ліда – не рідна донька моїх батьків, я знала чи не з дитинства.

– Ну, а що ви хотіли, – казала мама вчителям, які жалілись на те, що у старшої доньки був не надто акуратний почерк, – звідки я знаю, в кого вона пішла? Самі розумієте, звідки вона.

Ті ж слова я чула, коли Ліда ненароком впускала чашку чи тарілку:

– Тільки збиток один. Не соромно? Чи не своє, то й не шкода?

Тато волів її узагалі не бачити. Навіть, якщо вона зверталась до нього, батько робив вигляд, ніби й не чув. Для нього її не існувало.

Коли старий професор розвіяв останні сподівання жорстоким діагнозом, вони були у відчаї. Саме тоді у домі з’явилась Ліда.

Колись, вони ще геть юними оженились із моєю мамою. Мріяли про велику дружну родину, будували дім на вісім кімнат, адже він повинен був наповнитись дитячим сміхом і тупотінням босих ніжок. Але дім ріс, а надії на появу нащадків танули. Коли старий професор розвіяв останні сподівання жорстоким діагнозом, вони були у відчаї. Саме тоді у домі з’явилась Ліда.

– А я пам’ятаю, як вони мене любили, – часто говорила вона мені уже дорослою жінкою. – Оте відчуття захищеності і батьківської неосяжної любові і турботи. Ти мене пробач, – стишувала голос, – але я не завжди була тобі хорошою сестрою. Просто... твоя поява змінила все.

Навіть, коли мама відходила у Вічність і Ліда підійшла попрощатись – відсторонилась. Рухалася заледве, а забрала свою долоню з її руки.

– Чого вона тут? – прошелестіла до мене. – Хай вона піде. Хай іде.

Мене і досі не пробачили чоловік і мамин брат, але отой збудований батьками дім-велетень, що мав вмістити велику і щасливу родину, я віддала сестрі.

– Ти впевнена? – запитувала вона, зазираючи в очі. – Ти розумієш, скільки могла б отримати від його продажу? Я ніколи не зможу тобі і половини вартості повернути.

Я обійняла її і довго гладила посивіле за останній рік волосся:

– Просто ми з тобою сім’я. Ми – сестри. Я знаю, вони вже все усвідомили, вони б так і вчинили, – говорила і сама собі не вірила.

У тому домі нині тихо не буває. Господа стала прихистком одразу для трьох родин, які втратили житло на Харківщині. Подвір’ям носяться семеро Лідиних онуків.

Я люблю приїздити і просто бути серед них, відчувати, як то – коли твій дім, мов вулик. Мені подобається уявляти себе на місці Ліди – бабусею у великій, дружній, щасливій родині, матір’ю двох прекрасних доньок.

Своїх діток я не маю і ніколи не мала, хоча дуже того прагла.

Напевне, в цьому і є ота Вселенська справедливість: хтось повинен був відповісти за гріхи батьків.

Читайте також: Волинський священнослужитель про те, чому небезпечні блудні думки.