«Якби церква не була відокремлена від держави, то і її, певно, давно б у нашому селі закрили»

 Крик болю мешканців цього села, що у Володимирському районі, з якими ми зустрілися зимового дня після телефонного дзвінка в редакцію «Волині» Володимира Гендиса

«Я змушений був повернутися у Володимир, аби бути ближче до медичних закладів»

Володимир Гендис народився й виріс у Когильному. Відслуживши в армії, повернувся в село, за рахунок колгоспу закінчив школу механізаторів, працював якийсь час у місцевому господарстві. А вже маючи сім’ю, багато літ жив у райцентрі – мав роботу перш у «Сільгосптехніці», а згодом очолив комунальне господарство. Але ніколи, як наголошує, не відривався від свого коріння. Там, де стоїть батьківський дім, колись був хутір, на який у 1937 році, за Польщі, перебрався із села дід Володимира Гендиса, збудувавши тут маленьку хатину під стріхою. Це вже в 1967-му сім’я справила новосілля в цегляному будинку (він став добрим почином – невдовзі тут виросла вулиця, якій і назву відповідну дали – Нова), який згодом багато літ служив родині Гендисів як дача. А десять років тому Володимир Іванович із дружиною перебрався назовсім у Когильне, залишивши міську квартиру дочці. Та от у 2023-му обставини склалися так, що  чоловік змушений був повернутися у Володимир, «аби бути ближче до медичних закладів».

 – Справа в тому, що торік у травні, – розповів він, – я мав важку операцію – в обласній клінічній лікарні мені замінили кульшовий суглоб. Через чотири дні виписали з настановою лікаря щодо подальшого лікування. Треба було  через день міняти пов’язки, приймати протизапальні і знеболювальні уколи і взагалі бути під постійним наглядом лікаря. Я розумів, що в себе, в Когильному, де нема медпункту, нереально виконати ці рекомендації, й переїхав у володимирську квартиру (на цей час дочка Оксана з сім’єю жила за кордоном, куди поїхала ще до великої війни у пошуках роботи й там живе уже чотири роки. – Авт.), найняв медика й так закінчив лікування в післяопераційний період.

Нас ніби нема. Найбільш дорогу, до речі, руйнують машини, якими лісівники вивозять деревину. Я на своїй вулиці Новій добре це бачу. Хоч мали б пускати техніку трасою поза селом.

Зараз  Володимир Іванович уже, як мовиться, на ногах, хоч на вулиці зимової пори для надійності не розлучається з милицями. Чоловік живе думкою, що настане літо й він усе одно перебереться в батьківську хату – до тої землі, на якій, пригадує зі сльозами на очах, так любила поратися його, на жаль, уже покійна дружина. У принципі, маючи житло у місті, свою проблему з медичним обслуговуванням чоловік вирішив і міг би спокійно жити. Та от не вдається, бо така вже у нього натура: не може миритися з тим, що мешканці його рідного села виживають у ситуації, яка склалася в останні роки, хто як може. Ситуація ж така, що у Когильному нема вже ні школи, ні ФАПу, клубу, магазину, як розповідав при зустрічі Володимир Гендис. Якби церква не була відокремлена від держави, то і її, певно, давно б закрили, – храм силами мешканців села збудовано у 1990-х, бо старий, який за Союзу й не діяв, уже валився.

 А те, що чоловік звернувся в редакцію нашої газети, – це  як крик душі. Виявляється, починаючи з 2019 року, коли тривала реформа місцевого самоврядування, метою якої є передусім забезпечення його спроможності самостійно, за рахунок власних ресурсів, вирішувати питання місцевого значення, Володимир Гендис уже не раз писав у різні інстанції. Від імені мешканців Когильного він порушував питання стосовно того, що в селі, яке визнано неперспективним, закрито всі заклади інфраструктури. І значною мірою завдяки тому, що люди намагалися відвоювати свій ФАП, його життя було трохи продовжено – закрили лише півтора року тому. Володимир Іванович надсилав листи, в яких було викладено суть справи, і Президенту України, й уповноваженому з прав людини у Верховній Раді, й навіть Генеральному прокурору.

 – Але, як не дивно, – каже він, – ці листи, де вказувалося на багато порушень окремих статей Конституції, в тому числі й щодо надання медичних послуг, всупереч закону про звернення громадян були направлені на розгляд... голові

Зимнівської ОТГ В’ячеславу Католику. От таке замкнуте коло…

«Ви бачили, яка в нас дорога, – зимою то ще сніг її трохи вимостив»

Мешканці села, яким Володимир Гендис заздалегідь зателефонув й повідомив, що «приїде людина з «Волині», аби послухати про те, як їм живеться в Когильному, зібралися в клубі. Офіційно культосвітній заклад не працює, але ж сама будівля, зовнішній вигляд якої, до речі, досить пристойний, стоїть: тут навіть встановлені пластикові вікна – видно, була думка привести її до ладу. У когось і ключ був, тож відчинив приміщення, аби не на вулиці, де того дня щедро сипав сніг, ми спілкувалися.

 Жінка, яка першою долучилася до розмови, – Ольга Дзядук. Вона – родом із Турійщини, а в Когильному живе з 1982 року – прийшла сюди в невістки. Стосовно того, яким знала село, каже:

– Весело тут було. Роботу люди в колгоспі, на той час – мільйонері, мали. Господарство будувало хати для людей.

Якби було погане село (як зараз, коли нічого тут – ні магазину, ні медпункту, ні школи), то шукали б із чоловіком щось ліпше, десь би їхали. Як дочка наша, котра медсестрою у Володимирі працює, чи прийомний син, який на заробітках у  Польщі. Діти, може, залишалися б тут, бо ж до райцентру недалеко – можна на роботу щодня добиратися, але ж для цього має бути добре сполучення. А до нас автобус ходить два рази на тиждень!  А ви бачили, яка в нас дорога, – зимою сніг її трохи вимостив, то не такі вибоїни.

 Галина Селещук говорила теж про те, чим обернулося для людей закриття ФАПу («нема кому укола зробити, як лікар призначить, то ми з чоловіком одне другому вводимо ін’єкції»), і про дороги:

– Зимою у центрі села, то ще так-сяк – почистять від снігу проїжджу частину. А до нас, на вулицю Нову, ніколи техніка не приходить. Збираємося  самі на солярку, просимо когось, щоб зсунув сніг. І щебеню чи піску ніхто не привезе, грейдера не побачиш, який би розрівняв, щоб менше вибоїн було. Нас ніби нема. Найбільш дорогу, до речі, руйнують машини, якими лісівники вивозять деревину. Я на своїй вулиці Новій добре це бачу. Хоч мали б пускати техніку трасою поза селом.

А ще люди говорили про ту птахофабрику, яку видно зліва, коли під’їжджаєш до Когильного. Кажуть, що то харківська фірма, нібито Добкіна. «Коли будувалися на землях села й потрібний був дозвіл, то багато обіцяли, зокрема й дорогу зробити. А тепер забули про цю обіцянку».

«Наше село згадують, як повістки треба вручати»

Висловив свою думку з приводу проблем, із якими доводиться стикатися у повсякденні мешканцям Когильного, й учасник бойових дій Василь Козел. Він пішов добровольцем, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Перш служив на кордоні з білоруссю, а з квітня 2023-го – на Сході України, під Ямполем, де йшли бої. Звільнений у зв’язку з доглядом за дружиною, в якої онкозахворювання. А ще ж матір у нього престаріла – 94 роки їй. Та і йому вже виповнилося шістдесят. З приводу того, що дала його рідному селу реформа місцевого самоврядування, чоловік говорить:

– Коли в Льотничому була сільрада, то хоч трохи голова дбав про Когильне. А як тільки воно перейшло до Зимнівської громади, то нічого не маємо. Медичка була в селі, то могла прийти укола зробити чи тиск поміряти. Тепер нам належить звертатися в Льотниче. Там збудована гарна амбулаторія, але по такій дорозі, яку маємо, мені непросто довезти туди матір в її літах. Та й недешево, зважаючи на нинішні ціни на пальне. І не в кожного є машина, щоб добратися.

Зате, як сказав чоловік, Когильне згадують, коли повістки треба вручати. Його в цьому підтримали й інші односельці, присутні на імпровізованих зборах, зокрема учасник АТО Геннадій Чубенко, котрий у 2014-му був мобілізований, потім служив за контрактом у 14-й ОМБр – пройшов через  гарячі точки на Луганщині, Донеччині...

Василь Козел підрахував, що із такого маленького села зі статусом «неперспективне», а в цьому випадку точніше слово – «забуте», нині воює до двадцяти чоловіків. На місцевому кладовищі над двома могилами піднято жовто-блакитні прапори: там покояться Олександр Августін та Роман Олійник, котрі загинули торік у боях за Україну на Донеччині.

«На газету надіємося, як на Бога, – може, вона допоможе донести до начальства наші проблеми»

Загалом розмова на цій зустрічі зводилася до того, що хотілося б частіше бачити в себе голову Зимнівської громади

В’ячеслава Католика. Тетяна Сак, котра працювала свого часу в сільському магазині, дуже емоційно говорила про те, що їй болить:

– Голова не цікавиться членами своєї сім’ї (сім’єю незвично жінка назвала мешканців маленького села, які увійшли до великої громади). Він не знає, як живеться нам, бо рідко буває в Когильному, хоч обіцяв періодично звітувати про виконану роботу. Хоч би один день на місяць витратив на наше село, спитав: «Люди, що вам треба зробити?».

А Володимир Мигович висловився так:

– Ми хочемо, щоб наше село остаточно не занепало. Для цього й зібралися, щоб донести свою думку до широкого загалу. Якщо всі разом будемо говорити про свої проблеми, то чогось доб’ємося. А коли мовчатимемо, то нічого на краще не зміниться.

– І діти тут мої живуть, і внуки. Хочеться, щоб село не пропало. На газету надіємося, як на Бога, – може, вона допоможе донести до начальства наші проблеми, – говорила Галина Козачук…

Хоч, здавалося б, хіба треба ще якогось посередника між людьми й керівництвом громади, до якого вони прагнуть достукатися? Ще до написання репортажу, ми поспілкувалися з В’ячеславом Католиком по телефону. Пройшлися, як мовиться, по тих проблемних пунктиках, на яких наголошували люди. Про  школу не було сенсу говорити: у селі всього 12 школярів, яких довозять у Льотниче, тож зрозуміло, чому її було закрито («до того ж приміщення початкового навчального закладу не відповідало сучасним вимогам»). Щодо транспортного сполучення, то й ті два рейси на тиждень, які є, виявляється, – проблемні: оскільки вони нерентабельні, то громаді доводиться доплачувати.

А ось питання з медпрацівником можна було б вирішити: за словами голови громади, якби всі мешканці Когильного уклали декларації із сімейним лікарем Льотничівської амбулаторії (поки що таких лише 30 відсотків), то фельдшер пів дня працювала б у селі й надавала медичні послуги по домівках.

В’ячеслав Католик пошкодував, що не знав про таку зустріч у Когильному. Мовляв, теж приїхав би й усе людям роз’яснив. Бо, наприклад, клуб – не зовсім «пропаща справа»: є надія, що буде інвестор, і тоді його таки відремонтують. А ось магазин не працює, бо нерентабельний,  – «в багатьох є свій транспорт, тож їздять на закупи у

Володимир»... Коли ж все-таки голова громади, якого так хочуть бачити мешканці Когильного, буде в цьому селі?

Судячи із графіка зустрічей у старостинських округах, це заплановано на квітень (а далі – серпень, листопад). 

Катерина ЗУБЧУК.