Воїни на передовій відчуватимуть, що вареники із Горохова насамперед насичені особливою енергетикою, адже свою любов у цю страву вкладали і люди, які втратили здоров’я.
Переселенці з Донеччини разом із журналістами «Волині» ліпили вареники на фронт і співали «Волинь моя...» (Фото, відео)
А після Перемоги біженці від війни мріють... залишитися в Горохівському психоневрологічному інтернаті. Ось такої довіри заслужив колектив цього закладу на чолі з директором –заслуженим працівником соціальної сфери України Юлією Ковальчук. Юлія Олександрівна, людина з добрим серцем, свого часу забрала після похорону із кладовища додому підлітка-сироту – сина працівниці житлово-комунального господарства, яке тоді очолювала, хоч сама виховувала семирічну дитину. Такі ж чуйні й ті, хто трудиться під її началом, – інші тут просто не затримуються
«Скоро два роки мине, як ми прийняли у себе гостей із Покровська»
Цими днями ми побували у Горохівському психоневрологічному інтернаті, скориставшись нагодою на власні очі почути й побачити, як тут живеться підопічним, зокрема переселенцям. Разом з усіма ліпили вареники, які будуть доставлені, як це вже було не раз, нашим захисникам на Схід України.
– Наш заклад відразу по можливості долучився до волонтерства, – каже Юлія Ковальчук. – Найперш, як тільки почалося повномасштабне вторгнення, взялися плести маскувальні сітки. А зовсім недавно було організовано збір коштів на дрон – ми купили Mavic-3 і передали його Волинській обласній раді для подальшого відправлення військовим. Уже неодноразово, як ось сьогодні, ліпили вареники, пекли пироги, сухе печиво. Практично щомісяця оголошується акція на підтримку Збройних сил України. Буквально цими днями передали для дружини військовослужбовця 140 окопних свічок.
А в подальшій розмові з Юлією Олександрівною – її розповідь про те, як до волонтерства залучаються і переселенці, які хочуть допомагати ЗСУ. Бо ж приїхали з Покровська Донецької області, то ж знають, що воїни захищають від окупантів їхню територію.
Мені подобається, як тут організоване життя підопічних. Нас і до роботи залучають, і маємо можливість брати участь у художній самодіяльності – проявляти себе.
– Правда, вони хочуть залишитися тут і після Перемоги,– каже Юлія Олександрівна. – Може, це через те, що перебували раніше у великих інтернатах. Тут же вони не губляться серед сотень інших – всі на виду. В нас і харчування краще – це вже від них чула. Їм більше приділяється уваги. Кожен тут зайнятий – ніколи сумувати: малюють, допомагають по господарству. У них є відчуття того, що вони приносять користь. Й мова не тільки про посильну роботу – в інтернаті діє багато гуртків за інтересами. Наш культорганізатор Валентина Мужик вивчає здібності кожного й старається їх розвивати. Скоро два роки мине, як ми прийняли у себе гостей із Покровська. Уже всі стали «нашими».
І спогад про той березневий день 2022-го, коли довелося потіснитися, аби розселити переселенців. Тоді на Волинь приїхало сорок осіб: 10 прийняв Голобський інтернат, 15 – Олицький і стільки ж – Горохівський. Їх у перший вечір просто розмістили в залі на матрацах, а потім доставили по одному-два ліжка у кімнатах – так, аби вони жили компактно й менше відчували, що опинилися на новому місці. Знали, що і втомлені, й голодні будуть з дороги, тож постаралися пригостити якимись смаколиками, про що подбали працівники кухні на чолі із шеф-кухарем Оксаною Демчук.
«Кожен збирав гроші, щоб купити собі вишиванку»
А перший концерт, організований вже після приїзду переселенців, став своєрідним офіційним прийомом їх у нову сім’ю. «Старі» підопічні, як пригадує Юлія Олександрівна, прийшли у вишиванках.
Новачки сприйняли це із подивом: «Що це?». А як почули, що це не просто одяг, а символ українців, то сказали, що теж хочуть «таке мати». І кожен збирав гроші, щоб купити собі вишиванку.
Один із переселенців, Юрій Клюнов, якого ми побачили не лише за ліпленням вареників, а й на сцені (він з великим старанням виконував пісню, де такі ключові слова: «Як Дніпро повік з Україною, так із нею я назавжди» і, звичайно, славнозвісну «Волинь моя...»), був того дня у вишиванці. Він – один із тих, хто звертався до директорки Горохівського інтернату з проханням, аби й після Перемоги залишитися тут. Таке бажання Юрій підтвердив і відповідаючи на запитання «Волині» з приводу цього.
А вже в розмові, говорив, власне, про те, чим воно викликане:
– Мені подобається, як тут організоване життя підопічних. Нас і до роботи залучають, і маємо можливість брати участь у художній самодіяльності – проявляти себе. Люблю і якісь поробки виготовляти, і співати. Я – віруючий чоловік, і для мене важливо, що, перебуваючи тут, кожної суботи можу відвідувати Церкву адвентистів сьомого дня, до якої належу.
А вишиванку Юрій Клюнов купив у Горохівському універмазі – пішов і вибрав собі до вподоби. Відчувається, така свобода ним особливо цінується. Що опинився свого часу, вже в дорослому віці, в психоневрологічному інтернаті, то це, за його словами, так життя склалося. Перш помер батько, через декілька літ не стало матері. Удвох із сестрою жили, поки не трапився з ним прикрий випадок: під час потасовки хтось ударив його пляшкою по голові. В результаті – епілепсія. 34-літній чоловік наголошує:
– Недуга моя не вроджена, а набута. Зараз у мене все добре, я – дієздатний.
Юрієві особливо важливо, аби життя було повноціннішим, незважаючи на те, що ось так склалася доля, що мешкає в казенному домі. До речі, ще одне питання анкети нашої газети, на яке відповідав
Юрій Клюнов, стосувалося того, які проблеми в підопічних. І їх у нього... не знайшлося. А ось коли я про це сказала персоналу інтернату, то культорганізатор Валентина Мужик висловилася так:
– А я вважаю, що проблема є – Юрію треба знайти наречену, щоб ми його тут одружили.
* Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також: Чому переселенці з Донеччини пишуть заяви, аби залишитися у Горохівському психоневрологічному інтернаті і після війни (Зворушливе відео).
