Свій останній бій на Волині УПА прийняла, коли вже не було в живих ні Сталіна, ні Берії

Колишній учитель Василь Сементух отримав Срібний Хрест Заслуги і став поручником-політвиховником

Серед діячів Українського визвольного руху чільне місце займає Василь Сементух, який протягом тривалого часу очолював ОУН на Волинському Поліссі. Народився Василь Сементух 23 серпня 1921 року у селі Облапи поблизу Ковеля. Закінчив 8 класів місцевої школи, де з осені 1939-го працював учителем. Після початку німецької окупації у 1941-му став заступником коменданта поліції села Несухоїжи. Тоді ж він вступає в ОУН і використовує свою посаду, щоб допомагати підпільникам влаштовуватися на роботу та отримувати необхідні документи. 

Його енергію та надзвичайні здібності помітили у вищому керівництві ОУН і в 1942 році призначили провідником Ковельського району, а пізніше і надрайону ОУН. Під час розбудови УПА Василь очолив відділ військової розвідки в штабі Групи УПА «Турів». З кінця 1944-го він керує Камінь-Каширським надрайонним проводом ОУН. Через 2 роки Сементуха призначають референтом (керівником) Служби безпеки Ковельської округи ОУН та водночас заступником окружного провідника. Це був дуже важкий час для українських патріотів, більші відділи УПА були вже розгромлені, а ті підпільники, які ще переховувались, були значною мірою деморалізовані великими втратами та репресіями проти своїх рідних. Частина повстанців припинила зв’язок із вищим керівництвом та перейшли до відвертого бандитизму. Ярому довелось докласти багато зусиль, аби повернути їх до ідейної боротьби, водночас було організовано активну діяльність з ліквідації зрадників і донощиків, які завдавали підпіллю найбільшої шкоди. 

25 липня 1948 року Сементух очолив Ковельський окружний провід ОУН. У цей час сталінська влада наполегливо проводила насильницьку колективізацію, селян били й арештовували, забирали майно, погрожували вивезенням на Сибір, щоб примусити написати заяви в колгосп. Усе це викликало спротив поліщуків і до Українського визвольного руху приєдналося багато нових людей. Повстанці на деякий час активізували свою діяльність, їх жертвами стали переважно ті радянські представники, які найбільше знущалися із селян. 12 березня 1949-го бійці Ярого біля Буциня організували засідку на автомобіль

Старовижівського райкому, було вбито першого секретаря Жукова, завідувача відділом Приступнюка, редактора газети Ангелова, поранено голову райвиконкому, депутата Верховної Ради УРСР Никифора

Комісарика. Пізніше його кітель, пробитий кількома кулями, виставили як експонат у музеї МВС.

Та внаслідок дій радянських каральних органів повстанці також зазнавали непоправних втрат. У доповідній записці Волинського обласного управління МГБ вказується, що в період 1947–1950 років повстанці, які діяли на території області, втратили вбитими 488 осіб, 39 вийшли з повинною, понад 60 захоплено живими. Всього ж українське підпілля  втратило близько 600 своїх членів і 1130 одиниць зброї. Витяг із довідки: «Особливу небезпеку становить та обставина, що незважаючи на значні втрати у рядовому складі, бандпідпілля зуміло зберегти до 1950 року основні керівні ланки і кадри досвідчених підпільників-керівників. В області продовжує функціонувати крайовий «Провід» ОУН. Керівник цього «проводу» – Дубовий, його заступник Верховинець і референт пропаганди Гордій організовували і направляли діяльність підпілля, виховували нових керівників для відшкодування втрат, всіляко намагаючись підтримати в підпіллі стан організованості і дисципліни. В повному складі діяв Ковельський окружний «провід» ОУН на чолі з досвідченими бандитами Ярим, Михайлом і Косом». 

У 1950-му вище керівництво ОУН дало вказівку обмежити кількість терористичних актів, якщо вони загрожували викриттям підпільників. Головну увагу належало звернути на агітаційну роботу та збереження патріотичних кадрів. Значним успіхом повстанців Ярого став напад на редакцію політвідділу МТС у селі Кримне 5 червня 1950 року. Повстанці забрали 100 кг новенького друкарського шрифту, близько 10 кг фарби і 40 кг паперу. Зробити це вдалося непомітно, без жодного пострілу, попри те що в будинку жили озброєні активісти. Завдяки цьому обладнанню підпільники налагодили роботу власної друкарні і до весни 1952-го надрукували понад 20 тисяч листівок та брошур. 15 червня того ж року Василь Сементух був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги, а 10 жовтня отримав військове звання поручник-політвиховник УПА.

 Друкарку на 4 дні закопували у схроні, лишаючи їй глечик молока, 2 глечики води і хліб...

Улітку 1950-го очільник Крайового проводу ОУН Василь Галаса (Орлан) зустрівся з Ярим та провідником

Берестейської округи ОУН Олександром Степанюком (Богуном). Було прийнято рішення Берестейську округу приєднати до Ковельської, а Богуна перевести на Житомирщину. З урахуванням кількох районів

Рівненщини Ковельська округа стала налічувати 22 райони. Радянські органи держбезпеки активізують пошуки Ярого та регулярно вербують агентів серед людей, які йому допомагали. 7 липня 1950 року

Сементух писав Дубовому: «Ситуація в терені за зимовий період, можна сказати, була різною, але спеціальних сильних натисків майже не було, тепер МГБ б’є нас виключно агентурою і всю увагу звертають на неї як взимку, так і весною, усе було сконцентровано на вербуванні й операції проводилися за даними агентури». 

24 серпня оперативники завербували агента Удачну в селі Секунь Старовижівського району, яка розповіла, що її будинок регулярно відвідує Ярий. Управлінням МГБ в хаті Удачної 13 жовтня була організована засідка на чолі зі старшим лейтенантом Зуєвим із завданням захопити Ярого живим. Але вже наступного дня один із солдатів, який перебував у засаді, заснув і не вийшов із кімнати за сигналом

Удачної, коли та ввечері зайшла в будинок із місцевим жителем Веремчуком. Він побачив солдатів, і жителі Секуня стали підозрювати Удачну в роботі на органи.

Нареченою Василя була жителька села Шкроби на Старовижівщині Марія Мочичук (Катя), 1927 року народження. Після війни вона вчилася у Ковельській середній школі №3, де здійснювала розвідку для підпілля ОУН, а також закуповувала канцелярські товари. У 1948 році після закінчення 9-го класу Марія почала працювати вчителькою у рідному селі, через загрозу арешту у серпні 1949-го перейшла на нелегальне становище. Марія переховувалася у схроні в селі Лучичі поблизу Ратного і виконувала функції друкарки. Свідчення Ганни Гуль, у будинку якої знаходився схрон, під час допиту слідчими МГБ:

«Восени 1949 року, коли вже копали картоплю, прийшли бандити і привели з собою якусь дівчину, приблизно років 23, невисокого зросту, озброєну пістолетом, псевдонім Катя. Ми з чоловіком питали, звідки вона. Сказала, що не з Ратнівського району, що працювала вчителькою, але як потрапила у підпілля – не говорила. Коли бандити привели Катю, вони ніч були в схроні, а перед світанком пішли.

Через дві години він передав оунівцям суп із підлитим снодійно-паралітичним препаратом «Нептун», забрав молодшого сина, та закрив двері. Але, мабуть, повстанці щось запідозрили і не стали вживати отруєну їжу. 

Чоловіка попередили, що Катя буде сидіти одна і до неї буде ходити бандит на ім’я Максим – уродженець села Забріддя. Катю чоловік закривав у схроні на 4 дні, ставив їй 2 глечики води, глечик молока і давав їй хліб, а через чотири дні відкопував і знову подавав їй продукти. Катя в схроні знаходилась приблизно місяць часу… Останній раз прийшов Максим і тієї ж ночі прийшли бандити Савка і Павло. Вони сказали, що приїхали на підводі, яку залишили в кущах. Забрали зі схрону всі документи, друкувальну машинку і пішли разом із Катею». 

Пізніше Марія була призначена провідницею «Жіноцтва» Пінського надрайону ОУН. Загинула 6 лютого 1951-го на Берестейщині.

Підозру в органів викликало неграмотне подружжя, яке передплачувало газети «Правда» та «Радянська Волинь»... 

Надійним соратником Василя Сементуха був очільник Старовижівського районного, а пізніше надрайонного проводу ОУН Андрій Михалевич (Кос). У жовтні 1949 року призначений референтом СБ та заступником провідника ОУН Ковельської округи. Він багато зробив для розбудови підпільних осередків у поліських районах. Йому часто вдавалося залучити на сторону повстанців навіть радянських активістів. Витяг зі щоденника Коса 18 листопада 1950-го: «Відбулася зустріч із зверхником.

Передано всі піврічні і річні звіти революційно-організаційної роботи за 1950 рік. У розмовах із керівником обмінялися досвідом роботи, отримано дозвіл розмножити літературу останнього видання.

Крім того, упорядковані деякі справи організаційного характеру».

Швагро Коса – Степан Калачук (Панас) очолив ОУН Старовижівщини. У боївці Панаса Сементух перебував весною 1951-го. 21 травня в кущах на болоті біля села Замшани повстанців, які спали, помітив місцевий пастух. Він повідомив про це замшанівських стрибків. Старший винищувальної групи

Петро Бірук скомандував негайно йти на місце постою, стрибки підкралися непомітно і оточили повстанців. Ті кинулися на прорив, але у Панаса заклинило автомат, і він не зміг стріляти, один зі стрибків вдарив його по голові прикладом і захопив у полон. Полоненого стрибки жорстоко побили, а потім повезли в Ковель. По дорозі біля Буциня зупинилися і знову почали бити Панаса, аж поки не закатували його до смерті. Оглядаючи автомат Калачука, стрибки виявили, що він був змащений смальцем, оскільки у повстанців не було збройового масла. Певно, це і стало причиною його відмови при спробі вистрелити. Під час сутички іншим підпільникам вдалося втекти, при цьому Ярий загубив сумку з документами. Співробітники МГБ їх розшифрували і дізналися, що найбільш активні прихильники ОУН, які жили легально, були записані кандидатами в члени організації. Це були переважно молоді хлопці, які готувалися до вступу в боївки і залучалися до повстанських акцій.

Через великі втрати Сементуху довелося звести підпільну діяльність до мінімуму. Наприкінці 1953-го до його боївки входили Олексій Карпук (Кравченко), Степан Бабаліцький (Ярема) та Віра Королюк (Христя).

Чекісти їх наполегливо шукали і, зрештою, досягли успіху. В ході оперативних заходів у них викликала підозру сорокарічна Олександра Лабнюк із села Буцинь. 

Її чоловік – 57 річний Микола служив у стрибках та працював охоронцем місцевої машинно-транспортної станції. Будинок Лабнюків стояв неподалік місця роботи, на околиці села. Неграмотне подружжя передплачувало газети «Правда» та «Радянська Волинь», а син Петро за кілька місяців узяв у бібліотеці 72 книги. Для ліквідації повстанців обласне управління МВС розробило детальний план, який відпрацювали на схожій місцевості. До операції залучили підрозділи внутрішніх військ із Луцька та

Ковеля чисельністю понад 60 чоловік.

Вночі 16 січня 1954 року Миколу Лабнюка таємно арештували на чергуванні та відвезли в Ковель. На допитах він зізнався, що в коморі між стінами зробив криївку, де вже кілька місяців переховуються Ярий, Кравченко, Ярема та Христя. Під тиском слідчих він погодився допомогти затримати повстанців. Є також версія, що на це рішення вплинуло й те, що Микола ревнував свою дружину до Кравченка. Ще до п’ятої години ранку оперативно-військова група МВС оточила садибу Лабнюків двома кільцями на значній відстані. Всі бійці зайняли зручні вогневі позиції в будинках та на горищах. Згідно з розробленим планом Лабнюк повернувся о 8.00 додому та відправив дружину із сином у контору МТС, де їх затримали. Через дві години він передав оунівцям суп із підлитим снодійно-паралітичним препаратом

«Нептун», забрав молодшого сина, та закрив двері. Але, мабуть, повстанці щось запідозрили і не стали вживати отруєну їжу. Через годину співробітники МВС помітили що з будинку Лабнюків іде дим. Двоє повстанців виламали двері, вискочили зі зброєю на вулицю та побігли у різні сторони. Бійці оперативно-військової групи відкрили по них вогонь і вбили неподалік палаючого будинку, тим часом третій оунівець вибіг із хати з протилежного боку, заліг на льоху і почав стріляти з автомата. Вогнем у відповідь він був убитий. Із горища будинку також стріляли, але недовго. Через сильну пожежу згоріло все господарство

Лабнюків, при огляді попелища було виявлено обгорілий труп Христі, залишки радіоприймача, друкувальної машинки та зброї. У загиблих повстанців вилучили три автомати, гвинтівку та 4 пістолети.

Цей бій став одним із завершальних під час визвольної боротьби на Волині. Наші земляки-повстанці 
загинули як герої, але ворогу не здалися.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею Ковельського району.