Воїн на псевдо Циган умів заспокоїти всіх своєю щирістю.
Герой із Волині Валентин Ошайко мріяв збудувати велику хату й сіяти пшеницю…
Цьогоріч світанок 31 січня родина Ошайків із селища Мар’янівка Луцького району зустріла, умившись сльозами. Для Ніни Тимофіївни й Петра Степановича цей день був сонячним від найтепліших почуттів 46 років поспіль. Батьки спішили привітати сина Валентина з днем народження, гордилися, що виріс чоловіком честі. Коли створив свою сім’ю, разом із дружиною Наталкою, здавалося, ладен був запросити на гостину всіх рідних, друзів, знайомих… Ніби відчував, що не натішиться, не наговориться з дорогими людьми, скільки хотілося б кожному в щасливому земному многолітті. …На 47-мі іменини Валентина Ошайка рідня прийшла до його могили. 17 липня 2023 року Герой загинув неподалік Авдіївки на Донеччині
«Матиму повістку – піду воювати»
Щоб відмовлятися від обов’язку захищати родину й Батьківщину герой цієї публікації не припускав навіть думки ще з юних літ. У свої 17 років він учився на тракториста в Берестечківському ПТУ-27, а на мар’янівському ставку познайомився з 14-річною школяркою Наталкою. Мабуть, ой, як не хотів в армію з тої чудесної миті, коли розгледів вроду юнки із сусідньої вулиці. До слова, тій чистій дружбі між підлітками мудро не перечили й Наталчині батьки Валентина Григорівна й Антон Миколайович Сірі. Юнак і їм припав до серця гарними намірами, щирою вдачею й умілими руками. Тим паче, що дав слово чекати свою обраницю не лише з-за шкільної парти, і слова свого дотримав: попросив руку й серце коханої, як відслужив в армії і як вона закінчила художнє училище.
Весілля гуляли два дні. Воно було великим і пишним, а потому молодий глава сім’ї здійснив свою чергову мрію – став далекобійником. Усі буденні клопоти молодятам здавалися приємними, на світ з’явилися синочок Юрій і донечка Анастасія.
Про вторгнення ворога на Донбас у 2014 році Валентин дізнався далеко від дому. «Матиму повістку – піду воювати», – відповів тоді по телефону на тривожні запитання рідних. Так і вчинив: отримавши офіційний виклик, пішов до військкомату 1 лютого 2015 року, після своїх іменин.
Служити випало на Донеччині біля Авдіївки. Водій 14-ї ОМБР імені князя Романа Великого старший сержант Валентин Ошайко настільки швидко зорієнтувався і знав усі тамтешні дороги, що побратими дали йому псевдо Навігатор. Відтак захисник удостоївся відзнак Президента України «За участь у антитерористичній операції», «За оборону України» й інших військових нагород.
– З початком повномасштабної війни з росією в хаті відразу знов з’явилася сумка з найнеобхіднішим у дорозі і в окопах. Впіймала себе на думці, що всі ми вже були готовими до мовчазного Валентинового рішення йти воювати. Не вмів він лукавити, – пригадує пані Наталія світлу вдачу чоловіка, сина, батька.
«Здається, що наш рідний має повернутися не з війни, а з далекого рейсу…»
Ніхто не знає, що твориться в душі воїна в ту хвилину, як він іде на війну з рідної хати. Певне, тоді вона бачиться йому тихим раєм чи лебединою світлицею зі святим чеканням найдорожчих людей. Валентин Ошайко вийшов з дому, заспокоївши всіх, а відтак, доки міг, підтримував батьків, дружину і дітей своїм «Усе добре й буде добре» від 28 березня 2022 року. Так казав спершу з Кропивницького, потому з рядів 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, де служив гранатометником, водієм в артилерійських військах.
6 липня 2023 року ще наговорився з дружиною, ніби ненароком мовивши, що на Івана Купала йде в підмогу хлопцям «на нуль».
Протягом десяти днів відпустки задумав побачитися з усіма-всіма родичами й друзями, а вздрівши когось із них дорогою, зупинявся, бо з кожним хотів побачитися, привітатися, порозмовляти.
– Я вірила в усе, що він каже: що там нема великої небезпеки, що довго там не будуть, що скоро зателефонує. Тривогу в його словах відчуло серце. То була остання наша розмова... Із 7 липня я вже не могла до нього додзвонитися. Просила земляка Славка Садольського, який воює неподалік, щоб поїхав, розпитав, розказав нам бодай щось. Він послухав, але, здалося, щось недоговорював, радячи заспокоїтися й чекати. Ми стали шукати Валентина через військкомат, а 26 липня нам повідомили про його загибель, – не забуде довіку Валентина Ошайко, що від тої звістки під її ногами похитнулася земля. Тоді від страшних новин зойкнуло ще кілька українських родин: під шквальним обстрілом ворога з героєм цієї публікації загинуло ще троє захисників.
Цьогоріч 25 вересня, якби не війна, Наталія й Валентин Ошайки стрічали б гостей на своєму срібному весіллі. Дав би Бог, на велику гостину в мирній Україні приїхало б і багато бойових побратимів Валентина Петровича, які поважали його за надійність і товариськість, а за смуглявість доброзичливо дали до псевда Навігатор ще одне – Циган. Не судилося…В останню відпустку господар приїздив 26 травня. Завбачливо купив трактор, мріючи, що невдовзі повернеться додому з Перемогою й буде сіяти пшеницю. А ще збудує велику нову хату на обійсті, яке до війни купили Ошайки.
Протягом десяти днів відпустки задумав побачитися з усіма-всіма родичами й друзями, а вздрівши когось із них дорогою, зупинявся, бо з кожним хотів побачитися, привітатися, порозмовляти. Казав, що як закінчиться війна, всі зберуться в нього вдома чи на ставку (був неабияким рибалкою).
…Зустріти весну з мрією батька в полі вже готується 22-річний Юрій. Хлопець вивчився на агронома й наразі господарюватиме на 1,5 гектарах землі. Цю ж хорошу професію здобуває в Горохівському коледжі ЛНАУ 19-річна Анастасія Ошайко.
– Ми звикли, що Валік у рейсах. Досі здається, з хвилини на хвилину відчиняться двері, він зайде в хату і все буде, як у ті найщасливіші дні, коли ми всі були разом, – тужить за рідним Наталія Антонівна.
Нехай ця публікація на честь Героя завжди буде вдячним спомином про його коротке життя, гідне пам’яті й доземного поклону кожного з нас!
Читайте також: «Захищаючи Україну, загинув Микола Трачук з Волині».
