Страшна правда

Почнемо з початку

«Головне – перестати стріляти». «Я хочу подивитися в очі путіну». «Формування ударних угруповань російських військ біля наших кордонів не спостерігається». «Західні ЗМІ поширюють фейки про майбутнє вторгнення росії в Україну». «Шашлики на травневі»...

Ніхто з високопосадовців не поніс жодної відповідальності, навіть політичної, за ігнорування очевидної загрози і невжиття рішучих заходів до відбиття неминучої агресії.

У катастрофі перших днів звинуватили керівництво Збройних сил, яке є лише виконавцем волі політиків. За «здачу територій» допитували генералів, але не питали політиків. Армія стала заручником політичних інтриг із прицілом на майбутні  вибори.

Хто вів переговори з ворогом незабаром після початку великої війни? Політики. Хто піарився на втечі російських військ із-під Києва? Політики. Хто вимагав тримати Маріуполь до переможного кінця? Політики. Хто зняв вершки на крові харківської та херсонської наступальних операцій? Політики. Хто спалив боєздатні резерви в Сєвєродонецьку і Лисичанську? Політики (Мар’яна Безугла). Хто створив із згубного Бахмута нікому непотрібну «фортецю»? Політики.

Усі два роки великої екзистенціальної війни за існування політики роблять свій гешефт, ставляться до війни як до передвиборчої агітації, як до можливості заробити політичні очки (і банальні гроші), звести рахунки з політичними конкурентами, зробити селфі з Байденом, ставляться  до війни, як до шоу. А весь тягар війни виносить на своїх плечах армія і населення.

Хто з дітей політиків і чиновників сьогодні на фронті?.. Чим займається під час війни Верховна Рада?.. Що вирішує насправді уряд?.. І хто такий Єрмак, якого ми не обирали?..

Розпіарений «контрнаступ» спочатку був приречений на провал саме тому, що був розпіарений. З кожної праски, з кожної пральної машини хмари «експертів» і полчища «політиків» вісім місяців поспіль розповідали українцям, а заодно і противнику, як ми будемо перемагати. Як ми – ух! – весело проломимо лінію оборони, змусимо тікати чмобіків і увійдемо до Криму, як ніж входить у масло...

Але виявилося, що супротивник – не дурень, що він невпинно зміцнював свою оборону (що всі бачили на супутникових знімках), будував «лінію Суровікіна», створював нові військові з’єднання, переводив економіку на військові рейки, загалом – готувався.

Але наші політики цього не бачили. Наші розвідники про це не доповідали (а якщо доповідали, то чому не було ухвалено адекватних ситуації рішень?). У нашому суспільстві, заколисаному ідіотською ура-пропагандою, до ворога ставилися як до карикатурного зображення путіна на мішені в тирі, який тільки й чекає, коли по ньому вистрілять.

Не вистрілило. У військових не було ілюзій, а політики були в шоці. Вимога йти вперед коштувала нам тисяч життів і сотень одиниць бронетехніки.

Ситуація зайшла в глухий кут, але не на полі бою, а у владних кабінетах, де не хотіли знати, чути, бачити очевидної правди – противник сильніший за нас, війна надовго, а західна допомога не безрозмірна. І взагалі – треба жити своєю головою і покладатися на свої сили.

У цьому суть конфлікту. Це не конфлікт між Зе і За – це світоглядний конфлікт між дитячим бажанням тупнути ніжкою, щоб мати все й одразу, за наказом, і зрілою розважливістю, тверезою оцінкою сил і можливостей, холодним розрахунком на довгу та виснажливу боротьбу.

Якби я був президентом – а ми «всі президенти», як сказав колись Зеленський, – я  гнав би поганою мітлою тих, хто говорить тільки приємні речі і пропонує «прості» рішення.

Простих рішень немає, Володимире Олександровичу. Ніхто з генералів сьогодні не виграє війну на раз-два. Вибирайте тих, хто говорить правду, якою б страшною вона не була.

Юрій КАСЬЯНОВ, публіцист, блогер сайту censor.net

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.