Відомий журналіст із Волині описав до сліз мамині рукавиці

Невисока на зріст Соломія якось боязко озиралася на лемент сільських собацюр. Не йшла, а чимдуж підтюпцем бігла на цвинтар. А від того паморочилася голова, рвучкий морозяний вітер забивав дух, збивав з ніг. Завірюха навкруги показувала свій зухвалий норов, замалювавши химерними цяцьками віконниці осель. Якось невміло, навіть по-дитячому, падала у зім’ятий, збитий сніг, що заважав їй рухатися вперед. Викарабкувалася, а потім знову й знову спотикалася

У їхнє село зима заповзла зненацька, на лютих вітрах, попередньо розстеливши білі сувої полотна. Соломія щоразу, коли йшла до свого сина, говорила своїм сусідам: «У мене тепер одна постійна доріженька – до могили мого Миколки…».

Снігове місиво сковувало хід, сиве волосся жінки неслухняно вибивалося з-під хустки, куйовдилось, ставало мокрим від снігу. Та ця негода тільки якось гартувала, додавала впертості, вона ж бо мусить здолати ці перепони. За пазухою несла нехитро сплетені рукавиці. Ще з дитинства її Миколка дуже мерз у рученята. Що й казати, лишень мати добре знає свою дитину і її таємниці…

Ось у цьому білому вихорі заметілі простяглась і її життєва дорога, покалічена численними зарубками вдовиного згорьованого життя. І що воно за нерозгадана таємниця така – це життя! Якщо щось дуже цінне, то має багато страждань і болю. Ще раз замиготів перед очима селянки дивними візерунками сніг і повернув десь у широку темінь надвечір’я. На дорозі зникали останні перехожі.

– О, знову подріботіла наша Соломія, – мовило якесь здивування з-під воріт, – у сніговій? Ох невгамовна…

Соломії байдуже на ті зауваження, на холод, що, здавалось, пробирає аж до кісток. Хтось невидимий пряде перед внутрішнім зором жінки вервечку спогадів, хмурних і невеселих, жене в люту негоду з домівки.

– Ось і кладовище, – одним помахом стерла гарячу сльозу з холоднючої щоки. 

Та згадка вколола в саме серце: святковий настрій враз потьмарився у другий день Великодня, бо саме тоді в їхню родину, немов чорна ластівка, грізно увірвалася болісна звістка:

– Ваш Микола… загинув при виконанні бойового завдання…

На кладовищі самотні ялини мерзлякувато тулилися одна до одної, мов сироти. Ця порожнеча на цвинтарі ще більше сковувала слабкі сили, які ледве-ледве тримали жінку на білому світі, а їй ще треба було здолати до синової могили з десяток метрів. І за той вкрай невеликий відтинок шляху перед нею знову чітко зринув образ сина та його коротке юначе життя. 

…Як кожна мати, вона думала, що її дитина найкраща, хоча й знала, що не все добре було у її Миколки. Доля штовхала його на різні шальки терезів: то вгору, то вниз. Але він не зігнувся під нелегкою ношею свого життя. Борсався, як міг, не впадав у безвихідь. Словом, син її вже не був дитиною і шукав своєї стежини у широкому світі.

…Як би не хотів, навіть тут, на глухому сільському цвинтарі, ні від кого не сховаєшся. Є тільки погляд у живих людей, який визначає, як на рентгені, або ти мужній і чесний, або ти квола нікчема. Тут, серед могил, захисту немає ніякого, навіть металева огорожа не допоможе.

Чого ж воно так є у цьому незбагненному і нелогічному світі, що біда назирці якось частіше за чесними людьми ходить…

Поки торувала стежку, думки роїлися, як ті надокучливі бджоли. Були вони водночас і ясні, і тривожні. Тож хапалася то за одну, то за другу думку. Ненароком торкнулася грудей, а там повіяло теплом від її рукавиць, що з любов’ю вив’язала поночі. Пригадує, як ішла якось пізно додому із ферми, де трудилася свинаркою, та й запримітила темної ночі світло у віддаленій хатині, вирішила зайти погрітися. Господиня оселі напоїла її гарячим чаєм із м’яти та ненароком зиркнула на скоцюблені, холодні руки гості. Мовчки простягла їй новісінький вовняний виріб і стиха мовила: «Навчу й тебе цього ремесла, якщо забажаєш…». І того ж вечора розкрила їй усі секрети своєї майстерності. Раділа, коли Миколка одягав вив’язані нею рукавички, йдучи на вулицю. Всі його однолітки по черзі їх приміряли, залюбки гріючи руки.

І вже навіть тоді, коли син став дорослим, вона ніколи не забувала висилати одну-дві пари рукавиць в одну зі східних областей, де він мешкав, пам’ятаючи, що той і досі мерзне в руки.

…Стала на мить під темною ялиною. Повний місяць враз висвітлив її зболене обличчя, невимовну журбу в очах. Добре, що вже надвечір’я, вона ж бо звикла усамітнюватися саме в таку пору. Бо тоді її ніхто не бачить і не ятрить рану різними надокучливими і безглуздими запитаннями.

…Думки, думки. Вони несуть її на своїх крилах до синочка, на нову зустріч із ним. Пригадалося, як вирушав Миколка у далеку дорогу від батьківського порогу. І вона не перечила, бо він уже був дорослий, а значить, мав свій власний вибір. Але ж які-то поплутані стежки готує доля кожному! Мати думає, що саме ця дорога веде дитину до щасливого майбуття.

Якби ж то вона знала, якби ж… Саме звідти, у лиху годину для України, пішов добровольцем на війну. Бо ж не міг спокійно відсиджуватися, шукати якихось принизливих виправдань, аби не піти у військо. Не в його характері це було.

До синової могили підійшла тихо і спокійно. На гранітну холодну плиту лягли ще теплі рукавиці, які вийняла із-за благенького пальта і стиха мовила: «Погрійся сину, мій любий, моя ти єдина втіхо…».

Днем раніше вона з десяток подібних рукавиць надіслала Миколчиним побратимам на фронт. Хай зігріваються і наближають нашу Перемогу!

Мить і Вічність пролетіли біля гранітної плити... Саме тут мати пізнала усю велич та силу молитви, низько вклонилася синові.

– Що ж то за доля у тебе така, Соломіє?.. – нібито спитала вкрадливо стоячи біля пам’ятника тінь. Знічев’я жінка з острахом глянула на відблиск граніту і побачила в ньому свої очі, згорьовані тягарем болю і сліз. Чого ж воно так є у цьому незбагненному і нелогічному світі, що біда назирці якось частіше за чесними людьми ходить…

– Спи, мій синочку… Хай душа твоя справедлива і добра завжди буде в мирі із Богом,– жіночі сльозинки гірко і ніжно впали на змерзлий граніт синової могили…

Вона не раз ставала до рідних її серцю образів і завжди просила усе в Бога не для себе, а для свого Миколки. 

– Видно, не зуміла, – зітхнувши, подумки мовила Соломія, – гаряче вимолити у Всевишнього щастя для своєї дитини на цій тривожній землі. Та водночас мати ловить себе на думці і підбадьорюється, що там, на Небесах, її син матиме Божу прихильність, бо поклав своє молоде життя за свою сім’ю, друзів-побратимів, рідну неньку-Україну.

Біля синової могили на сільському цвинтарі гордо і велично тріпотить синьо-жовтий прапор, наче вартовий на чатах спокою Героя, усієї нашої української держави.

Григорій ПОЛІЩУК.

Читайте також: У голови Волинського парламенту – 4 квартири, 2 авто і жодної землі​.