«Сьогодні у нас буде суп із вітром», – казала мама, й ми вже знали, що в хаті того дня не було навіть олії.
«Оплески тим, хто народився у 50-х – 60-х роках і живе до теперішнього часу!»
Якось «зачепилася» за ці слова в мережі й подумала: а що вже говорити про моїх ровесників і старших, котрі прийшли у цей світ під час Другої світової війни чи через кілька літ після її закінчення й тепер ще топчуть життєву стежку
«Тут про нас пишуть. Смішно, страшно, але дуже захоплююче!», – так прокоментував хтось дослідження про тих, хто народився у 50-х – 60-х роках XX століття, й розмістив його у фейсбуці. Таке важко пропустити. Отже йдеться про тих, хто навчався у сімдесятих, одружувався й виходив заміж у вісімдесяті, працював у вісімдесяті – дев’яності, а багато хто працює і до сьогодні. Зазначається, як у них змінювався світогляд, як вони прозрівали, дивувалися й не здавалися, починаючи з 1990-х – до 2020-х, як пережили сім різних десятиліть, два різні століття і стільки ж різних тисячоліть.
Ну а далі вже про те, як пройшли шлях від відсутності домашнього телефона, а потім від апарата на тумбочці у передпокої – до смартфона у кожного в руках, від діафільмів та слайд-шоу – до Youtube, від вінілових платівок до онлайн музики, а також від рукописних листів до електронної пошти, соціальних мереж, при них з’явилися перші комп’ютери. Не залишилося поза увагою, як ці «п’ятидесятники» одягалися, їздили на автомобілях із ручним приводом, мали аналогове дитинство й цифрове доросле життя… Одне слово, йдеться про «покоління, котре сміливо можна назвати «Особливим!», яке «адаптувалося до будь-яких змін», тож «оплески всім, хто народився у 50-х – 60-х роках і живе до теперішнього часу!».
Прочитала це справді цікаве своєрідне дослідження і подумала, що чомусь випали, як мовиться, з поля зору ті, хто народився у 1940-х. А ми ж є! Ще є… Й як на те пішло, то які вже оплески (мабуть, бурхливі) мають лунати тим, хто прийшов у цей світ у роки Другої світової війни чи через кілька літ після її закінчення й дотепер топче життєву стежку. Й навіть примудряється ще працювати, принаймні на городі, бо, на жаль (а, може, на щастя) за довге своє життя так і не навчився жити без роботи.
Буду говорити про своє покоління, яке не знає війни (ми навіть не маємо статусу «дитини війни»), але і змалку, і в підлітковому віці сповна відчули на собі, яким було повоєнне життя. Правда, це я сьогодні розумію, що ми жили в тісноті, статки в сім’ї були, м’яко кажучи, слабенькі. А тоді про це й не задумувалася, бо всі родини, а особливо багатодітні, як і наша, були в однакових умовах – розкошів ніхто не мав. Тому-то й досі не перестаю дивуватися чи навіть захоплюватися тим, як мамі вдавалося фантазувати, аби нас нагодувати, маючи на хазяйстві лише картоплю, до якої не завжди знаходилося сало. «Сьогодні у нас буде суп із вітром», – казала вона, й ми вже знали, що в хаті того дня не було навіть олії. Мама роздушувала качалкою жменьку льону й кидала його в каструлю – це й була зажарка.
Не раз, бувало, вже в дорослому житті силкувалася згадати свої перші іграшки. Крім саморобної маленької ляльки з тряпок, платтячко для якої допомагала змайструвати старша сестра, нічого не запам’яталося. Справжню ляльку, яка закривала очі, а коли її нахилити, то вона видавала слово «мама», я побачила вже тоді, як народилася наша наймолодша сестричка. А це було вже після 1953-го.
Добре пам’ятаю, як до кінця світу залишалося 43 роки. Це був 1957-й. Мені – десять літ. З однокласницями ми не раз обговорювали, певно ж, почуте від дорослих: у 2000-му мав настати всьому кінець. Звичайно, тоді й гадки не було, що, проживши вже чимале життя, так само чекатиму 2012-й, коли теж мав бути кінець світу, навіть із точною датою. Тільки цього разу вже разом із телеканалами, які повідомляли, що дехто з багатіїв будує… бункер для порятунку. Та от науковці взяли і скасували кінець світу, заявивши, що «21 грудня 2012 року не стане кінцем для людства, проте в цей день буде чергове зимове сонцестояння».
Ми жили довгий час при гасовій лампі – і при такому освітленні мама вишивала, ткала, а ми вчили уроки, сприймаючи як належне. Це пригадувалося торік, зокрема взимку, коли періодично вимикали світло, бо енергосистема країни не витримувала навантаження (такі корективи внесла, на жаль, путінська війна). Тоді в квартирі на якийсь час життя завмирало. Мовчав телевізор і мобілка не виручала, бо не працював вай- фай. Якщо вже про мобілку говорити, то це те, без чого, як мені здавалося на початку 2000-х, я вже спокійно обійдуся. Тож коли дочка купила мені перший мобільний телефон, то я сприйняла це ледве не в штики. Мовляв, для чого – жила ж стільки літ якось без нього. Тепер, згадавши це, можна тільки посміхнутися, бо без мобільного телефона вже, як без рук...
Звичайно, пройшовшись по всіх пунктиках життя людей, на долю яких випало сім (чи майже вісім, а то й іще більше) різних десятиліть, два різні століття і стільки ж тисячоліть, кожен пригадає щось своє.
Катерина ЗУБЧУК заслужений журналіст України.
Читайте також: «У громаді на Волині стартував новий проект».
