«Росіяни посадили мене в клітку і робили фото, як з мавпою»

Перед вторгненням усім жінкам в «Азові» запропонували звільнитись – усі залишились

Олесю і її матір знає чи не все Запоріжжя – Майдан, марші вишиванок, проукраїнські мітинги – родина була всюди, де потрібно було задекларувати позицію: їхнє рідне місто – це Україна, і так буде завжди!

Щойно у 2014 році росія розпочала приховану агресію на сході України, жінки приєдналися до волонтерського руху та допомагали пораненим у лікарні рідного міста. У 2016-му Олеся, за освітою юристка та психологиня, опанувала надання домедичної допомоги, і приєдналася до полку «Азов». Уже там дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком, за декілька років по тому народила сина. Родина жила своїм щасливим буттям.

Родина була всюди, де потрібно було задекларувати позицію: їхнє рідне Запоріжжя – це Україна, і так буде завжди!

– 22 лютого 2022 року мене і решту дівчат, у яких були діти, зібрало керівництво підрозділу та запропонувало звільнитися. Всі залишилися вірними присязі, жодна не поїхала, – згадує Олеся.

23-го відбулася зустріч із батьками, дівчина передала привіт синові, який залишався під їхньою опікою.

А вже наступного дня близько 4-ї ранку військовослужбовиця прокинулась від гучних вибухів – ворог завдавав ударів по полігону поблизу бази «Азову». Далі були майже два місяці пекельних боїв у повному оточенні…

Наказ покинути територію «Азовсталі» надійшов 14 травня: Олеся цитує командира, який тоді сказав, що іншого виходу немає – треба врятувати життя тих, хто ще живий – поранених було занадто багато, вони просто гнили від дефіциту ліків, сили закінчувалися…

– Спочатку нас утримували (в сумнозвісній Оленівці. – Ред.) у 6-місних камерах по 19 – 27 осіб. Не було проточної води, не було місця для сну – відпочивали на підлозі. Рятували спальники, які ми прихопили з вільного життя, – ділиться спогадами «азовка».

Олеся стала свідком жахливого російського теракту – коли окупанти підірвали один із бараків у Оленівці, де утримували українських військовополонених. Дівчина згадує, що вночі вони почули гучний вибух. Сила ударної хвилі була такою, що склалося враження, ніби стіни, біля яких спали військовослужбовиці, посунулися.

– А потім був звук горіння, шиферу, що лопається, крики про допомогу, стрільба і повне нерозуміння того, що відбувається. І задоволені обличчя наших катів, які закрили навіть «кормушки» в дверях і побігли на місце вибуху, – детально описує той день «азовка».

Наступного дня вона дізналася, що під час теракту загинув її командир, український воїн на псевдо Броня.

 

 Таганрог: постійні побиття і знущання

27 вересня 2022 року захисників Маріуполя перевезли до сізо в Таганрозі.

– Я думала, що в Оленівці я побачила і відчула все. Як я помилялася… Всі наші жахіття лише починалися, – згадує дівчина.

Олеся розповідає, що в Таганрозі їх били всі без винятку: на шикуваннях, на прогулянках, на допитах.

«У полоні, аби не поїхати з глузду, ти забороняєш собі мріяти».

– Уперше наглядачки нас побили на наступний після приїзду день – ліктями, ногами, гумовими палицями, «саджали на шпагат». Причини довго не шукали: не так встала, недостатньо швидко біжиш, не змогла присісти 500 разів. Били просто тому, що могли собі це дозволити, – пояснює вона.

Але по-справжньому страшно жінці ставало вночі, коли знущалися нелюди над військовополоненими-чоловіками.

– Вони робили це в коридорі, перед нашими камерами. Хлопці навіть не кричали – стогнали, мичали, як тварини. І цей вдоволений сміх росіян… Ми всі потрохи від цих звуків їхали з глузду, – каже захисниця.

Дівчина розповідає, аби відволікти катів від їхнього заняття, вони спеціально стукали в двері камери, ставили якісь дурні запитання, просили лікаря, наражаючи цим себе на побиття, намагаючись хоч трохи полегшити життя побратимів.

Кілька разів на тиждень Олесю викликали на допит. Питання були стандартні: скільки цивільних людей вбив «Азов» як часто впродовж 8 років «бомбили Донбас» тощо.

– Складалося враження, що вони отримували задоволення від процесу допиту. Найепічнішим був момент, коли в одному з кабінетів вони посадили мене в клітку розміром 1,5 на 1,5 м. І поки я чекала на допит у цій клітці, вони приходили фотографувалися зі мною – типу «це ж мавпа в клітці», – згадує «азовка».

Дівчина каже, що на початку відчувала образу та приниження. Але згодом ці почуття змінилися на полегшення – вона рано чи пізно повернеться додому, буде спілкуватися з нормальними людьми, а ця «недонація так і буде гнити у своєму лайні».

Знову в строю

Обмін військовополоненими відбувся 31 грудня 2022 року. Перше, що зробили ті, хто їх зустрічав, – роздали вже колишнім полоненим їжу: йогурти, цукерки, фрукти. Олеся згадує, що з’їла лише банан, решту віддала побратимам: занадто худі і бліді вони були.

– Запам’яталося, що я їм протягую їжу, а вони запитають: «Що, чесно? Можна взяти?». Тобто інстинкт, що за будь-який зайвий рух може «прилетіти», не покидав нас і на свободі, – ділиться переживаннями захисниця.

У повернення Олесі з полону її чоловік до останнього не вірив, адже у списки обміну дівчина потрапляла сім разів. Зустріч подружжя відбулася того ж дня.

– Я не вірила, що переді мною мій чоловік – справжній, рідний. Адже в полоні ти мрієш про цю зустріч, починаєш впадати в якийсь транс, тому що твоя психіка намагається абстрагуватися від реальності. І аби не поїхати з глузду, ти забороняєш собі мріяти, – каже вона.

А в перший день нового року Олеся змогла обійняти сина. Минув уже рік, а хлопчик і досі боїться відпускати матір надовго – йому потрібно відчувати впевненість, що найрідніша людина знову не зникне з його життя.

Після реабілітації Олеся повернулася на службу. Але думки жінки так і залишилися в російському полоні – разом із тими, хто ще там. Та вона вірить – рано чи пізно Україна переможе, її побратими повернуться додому.

Оксана ІРВАНЕЦЬ, кореспондент АрміяInform.