«Який Валєнта? Валентіні!»: спогади про легендарного художника з Луцька

Олександр Валента був самоуком у малярстві, і тільки в 17 почав навчатися в студії при Луцькій дитячій художній школі.

Його вчителем там був Петро Сензюк. Наставник у живописі, певною мірою, замінив Сашкові батька – Родіона Августовича, який загинув у 1945 році, через рік після народження сина. Мама – Уляна Олексіївна – згодом теж померла. У 1952 році Сашка з сестрою Лідою направили з рідної Турійщини в обласний центр Волині – у дитячий будинок. Саме тут, у сьомому класі, він і став захоплюватися малюванням.

Закінчивши 10-річку, разом із атестатом отримав і свідоцтво про закінчення курсів слюсарів-ремонтників. Навчаючись у студії Петра Сензюка, він, водночас, працював за згаданою спеціальністю на місцевому авіазаводі. Потім – маляром у автобусному парку, декоратором у промторзі…

А перший мистецький успіх, як виявилося, уже чекав на нього, і не тільки в рідному краї. Адже 1966-го три його роботи («Натюрморт», «Зима», «Риби») були представлені в Києві – на республіканській виставці молодих художників України. Репродукцію останньої надрукували на окремій поштовій листівці...

Із 1974 року його основним місцем роботи стали Волинські художньо-виробничі майстерні, хоч він і не мав профільної вищої освіти. Олександр, зі спогадів його сестри – Лідії, створив понад тисячу картин і взяв участь майже у 50-ти виставках в Україні та Польщі. Майже 40 його робіт було придбано Художнім музеєм нашого міста, яким опікується Зоя Навроцька. Як мистецтвознавець вона присвятила творчості Валенти не одне дослідження:

– У своїй творчості він схилявся до пуантилізму – стилістичного напряму, в основі якого лежить манера письма мазками правильної точкової форми. Йому вдалось наповнити цей французький (за походженням) стиль рідними волинськими мотивами.

Свого часу його колега, волинський фотожурналіст Валерій Бєлов, якого вже 13 літ немає з нами, був добрим товаришем і поціновувачем таланту Сашка (як його називали колеги та друзі. – Авт.), слідкував за його творчим поступом. У вищезгаданій книзі він залишив спогад про те, як на початку сімдесятих років минулого століття побачив у кабінеті методиста Волинського обласного будинку народної творчості Павла Пастушенка картину з червоними маками:

– Чия робота? – запитую у Пастушенка.

– Сподобалась? – посміхнувся Павло. – Це – презент від Сашка Валенти. Працював у нас методистом, а зараз – на творчих хлібах.

Він узяв картину в руки, аби я краще роздивився, і здалося, що в його руках… щойно зірваний букет палаючих, вогняних маків, від яких віяло свіжістю поля, шелестом поліських трав і натхненням художника…

З того часу, відвідуючи Художній салон, вишукував на виставках твори саме цього автора. І вже через деякий час почав відчувати саме його почерк, саме його манеру і навіть особливе бачення ним світу…. Його пензель працював то в стилі імпресіоністів, зображуючи нічні  луцькі пейзажі, то витанцьовував у натюрмортах якийсь дивокубістський танок, то кидався в ополонку примітивізму...

Художник і досі живий у спогадах колег, які приймали його таким, яким він був: із невлаштованим побутом, непростим особистим життям і… палким бажанням малювати. Зокрема, з Юрієм Германом, уродженцем села Лаврів Луцького району, Олександр Родіонович колись працював в одному приміщенні в Старому місті.

Він був дуже добрий – багато робіт роздарував або продав за безцінь. 

– Коли я прийшов у 1976 році на роботу у Художній фонд, то познайомився із Сашею, який вже там працював, – пригадує Юрій. – Якось переговорили, що ні в мене, ні в нього немає власної майстерні. Зговорилися, що на тодішній вулиці Маяковського є приміщення підвальне. Наш колега, Кость Борисюк, від нього відмовився. Там смітник був. Повивозили увесь непотріб і… стали працювати. Він в одній кімнаті, я – в другій. Це був рік 1977-й–78-й…

Думаю, що у творчості він висловив своє, тільки йому притаманне бачення навколишнього світу. Він був дуже добрий – багато робіт роздарував або продав за безцінь.

Художник пригадує, як він дізнався, що його колеги не стало:

- Звістка про його смерть була страшною… Останнім часом любив компанії, поговорити… Люди ним користувалися. Казав: «Як хтось буде питати, то скажи, що мене немає». Коли гості забагато випивали й нахабніли, то він міг їх поставити на місце. Може це й зіграло для нього фатальну роль?..

Побратим Олександра – художник і письменник Віталій Мельник – у своїй книзі «Штрихи. 925 моєму місту» опублікував декілька спогадів про нього. І не тільки про спільні творчі відрядження Волинню, про походи за грибами та на риболовлю, а й про роль Валенти-митця для його сучасників. Зокрема, в оповіданні «Слава??!»

«За чарчиною неквапом обговорюємо з Юрчиком свої фахові справи: про ціну, композицію, колорит, інші речі. За нашим столиком присутній ще один чоловік середнього віку, нам абсолютно незнайомий, п’є чарку, прислухається до розмови.

–    Пробачте, що «встряю», - каже, ви, як чую, художники. Я також цікавлюся мистецтвом, у мене вдома навіть є сім картин італійського художника Валєнтіні. Він у Луцьку мешкав.

Ми розгубились…

–    Валєнта? Саша? – знайшовся я.

–    Який Валєнта? Валентіні! – набурмосився крутелик, став би я на когось іншого гроші витрачати!» 

Світлана ЗОЗУЛЯ.