У строю – після 5 поранень!

– Після звільнення з полону я поїхав на кладовище, де похована моя прабабуся Федора, подякував їй за порятунок. Під час оборони Маріуполя відчував присутність прабабусі. Вона стала моїм янголом-охоронцем, завдяки їй я лишився живим попри те, що опинявся у вкрай небезпечних ситуаціях, – почав свою розповідь «Фактам» про те, як не раз вдавалось вириватись із лап смерті Денис Нестеренко. – Скажімо, коли під час бою я нахилився, щоб взяти короб з бк (боєкомплектом. – Ред.), в цю мить у стіну влучив танковий снаряд. Вибуховою хвилею мене викинуло в коридор і я вцілів, – згадує воїн.

– У Маріуполі в одному з боїв, сталося так, що я опинився сам, і в мене майже закінчилися боєприпаси, лишалася лише одна граната, – продовжує Денис. – Вирішив підпустити солдат противника на малу відстань, підірвати не тільки себе, але й їх. Коли двоє ворогів були за 2 метри від мене, я кинув їм під ноги гранату і закрив очі, бо думав, що зараз загину. За мить відкриваю очі і бачу – обох ворогів знищено. Я дивом вижив (але отримав поранення. – Ред.). Знищення тих двох окупантів дало мені можливість перебігти туди, де знаходились мої побратими…

– П’яте поранення я отримав 20 квітня 2022 року. Нам надійшов наказ зайняти позиції для прикриття відходу нашого головного штабу. Ми з побратимом потрапили тоді в засідку, мене було поранено в ліву ногу. Ще пощастило, що в неї влучила бронебійно-запалювальна куля й розірвала м’які тканини на нозі, але припекла вени і тому я не стік кров’ю. Одразу надати собі допомогу я не мав можливості, бо точився бій. Ми тримали оборону в недобудованій споруді, в якій не було стін. А ворог перебував у сусідньому будинку. Звідти він прекрасно все бачив.

Тим часом мій товариш зміг перебігти в безпечніше місце, а я залишився сам. Лежачи на спині, накрив вогнем свій сектор. А побратим з іншого місця – свій. Ми голови не могли підняти, бо ворог бачив нас і вів щільний прицільний вогонь. Я відстрілювався з-за фундаменту. Противник буквально розбивав той фундамент кулями, вони свистіли біля мого носа, бо я відстрілювався, лежачи на спині.

Ворог почав обходити недобудований будинок, в якому ми знаходились, і кинув димову шашку. Вона впала між нами і ними. Через це противник перестав нас бачити. Побратим сказав: спробуємо вибігти звідси. Я подивився на нього: «Можна спробувати». Жити ж хочеться, а тут з’явився шанс не загинути. Нам треба було перебігти через чотирисмугову трасу. За нею знаходиться бетонний паркан. До нього ми й прагнули дістатися, бо там було більш-менш безпечно. Туди могли підійти інші наші бійці. Я піднявся, зробив пару кроків і ноги в мене відключилися. Я просто рухнув. Ворог стріляв навздогін нам. Я чітко усвідомлював, що рух – це життя.

Тож перекотився, ощупав себе – чи немає ще поранень. Тим часом наші хлопці наблизилися до бетонного паркану і почали прикривати мене вогнем. Це дало мені шанс просунутись далі. Я різними способами – рачки, на одній нозі, спиною вперед – добрався до своїх. До речі, у мене є дві улюблені фрази, які я часто повторюю: «Доля хоробрим допомагає» та «Двом смертям не бувати, а однієї не обминути».

– Увечері мене переправили на «Азовсталь» у госпіталь відомий як «Залізяка» (він знаходився в бункері цього заводу), – продовжує Денис. – В один із днів всі ми, хто був у тому шпиталі, дивом не загинули від дуже потужної 500-кілограмової авіаційної бомби. Захисникам Маріуполя не було чим збивати ворожі літаки, тому окупанти завдавали масованих авіаційних ударів по місту. Знищення переповненого мирними мешканцями драмтеатру – певно, найкривавіший з цих злочинів рашистів. Зрозуміло, що вони бомбили й територію «Азовсталі». Так от, одна з 500-кілограмових бомб пробила стелю підземного бункера, в якому розташовувався шпиталь «Залізяка». При цьому вона розкололася навпіл. Одна половина бомби лишилася на поверхні, а друга – влетіла в підземелля і впала за два ліжка від мене. Це диво, що вона не вибухнула. Якби вибухнула, то, думаю, ніхто з нас не вижив би. На жаль, плитою, вбило трьох людей, які лежали майже поруч зі мною.

…Згодом Денис Нестеренко пів року був у полоні. А зараз, попри 5 поранень, несе службу в окремому контрольно-пропускному пункті «Київ».

Ігор ОСИПЧУК, fakty.ua.