Під час навчання у Великій Британії (Роман Скачков перший праворуч).
Від смертельної кулі волинянина врятував оберіг від капелана
Сьогодні молодший сержант Роман Скачков проходить лікування після складного поранення, яке отримав на Донеччині
«Мені є кого захищати, тому по-іншому я не міг вчинити»
Рішення добровільно вступити у лави Збройних сил України до 22-річного Романа, жителя села Хорлупи Підгайцівської громади Луцького району, прийшло не спонтанно. Юнак зізнається, що ще з початку повномасштабного вторгнення російського агресора довго думав, як правильно вчинити, але, щоб ховатися, шукати різні причини і відмовки уникнути мобілізації навіть гадки не було ніколи.
Розумів, що країна у небезпеці і її треба захищати. А ще прикладом для нього був дядько, чоловік маминої рідної сестри Наталі – Володимир Глущук, який на війні з 24 лютого 2022 року, з часу повномасштабного вторгнення російського агресора.
…«Дім, де живе добро», – так односельці відгукуються про родину, де народився, зростав та мужнів трудолюбивий хлопець. В оселі дружно проживають та ведуть домашнє господарство чотири покоління: берегиня та наставниця молодших Надія Федотівна (бабуся), її донька Валентина (мама Романа), сестра нашого захисника Іванна із сім’єю та його маленькі племінники – Валерія та Марко. «Мені є кого захищати, тому по-іншому я не міг вчинити», – розмірковує юнак.
Не встигли навіть переодягнутися, передихнути, як вдарили «гради». Переконаний, що все відбулося за наводкою, бо влучання було прямо в ціль, тобто в хату, куди зайшли бійці.
Під час спілкування Рома зізнався, що 2023 рік зустрічав із тривожними роздумами. Хоча на той час працював і, здавалося, могло бути так і надалі. Але все частіше ловив себе на думці, що його місце – в іншому строю. Отож, не чекаючи мобілізаційної повістки, з двома друзями-односельцями – Олександром Жабським (воює на Запорізькому напрямку) та Денисом Сосницьким (на сьогодні у полоні) –прийшли у Луцький РТЦК та СП, щоб укласти контракт та добровільно поповнити ряди українського війська. Того разу, якщо так можна сказати, юнакові не повезло. Його друзі поїхали на навчання, а Роману довелося дооформлювати документи. Інший би махнув рукою, чекаючи повістки, а хлопець знову прийшов у військкомат і початок весни того ж року зустрів на полігоні навчального центру «Десна» імені Ярослава Мудрого.
Згодом, з уже сформованим кулеметним взводом, проходив 5-тижневе навчання у Великій Британії. «Навчання відбувалися на різних полігонах. Якщо не лінуватися, то можна було багато чого навчитися, британські інструктори дуже обізнані», – ділиться враженнями захисник. Після закордонного навчання знову була «Десна», де пройшов фахову загальну підготовку. Подальше місце служби у 24-й ОмБр на посаді кулеметника 1-го механізованого батальйону.
9 місяців і один день – такий відрізок військової служби
«Коли їхали на місце проходження військової служби, були емоції, було хвилювання. Але заспокоювало те, що поруч побратими, та й командир був класний. Переживав за нас, як за рідних», – згадує Роман. Місце дислокації – Донецький напрямок.
Пригадав наш захисник і свій перший штурмовий бій, і перше осколкове поранення, про яке не признався рідним, і мурашки по тілу, і вибухи, від яких здригалася земля, і звук кулемета, що строчив по ворогу. Та й пересування кулемета – робота не з легких, адже його вага 40 кілограмів. А успіх багато залежить від правильного розташування, установки, вмілих дій кулеметника.
«Корегує роботу навідник, який і вказує напрямок, куди наводити приціл. Тому має бути велика пильність і взаємодія», –каже військовослужбовець. А ще розповів, що на бойове завдання виїжджали вночі, бійців трохи довозили транспортом, добиралися манівцями, несли зброю, боєприпаси, воду, харчі, бо були такі моменти, що доводилося утримувати позиції тривалий час, навіть до 7–9 днів.
Якось прочитала коментар військового інструктора: «Поки працює наш кулемет – значить, у нас все ще й непогано. А ось замовк, то всі відразу напружуються. Так і є. Допомагайте кулеметникам». Ці слова озвучила Роману і поцікавилася його думкою. Відповідь від нього не забарилася: «Так, це потужна зброя. І її роль у війні – безцінна».
Важко згадувати той день обстрілу…
Роман уже з нетерпінням чекав відпустку, яка планувалася на середину січня 2024 року. Каже, відпрацювали на «нулівці», приїхали з побратимами на місце розташування, поблизу населеного пункту Щербинівка Донецької області, де мали відпочивати. Не встигли навіть переодягнутися, передихнути, як вдарили «гради». Переконаний, що все відбулося за наводкою, бо влучання було прямо в ціль, тобто в хату, куди зайшли бійці. «Сталося все так несподівано. 9 січня близько 19-ї години почався обстріл із реактивної системи залпового вогню «град». Вибух у приміщенні був настільки потужний, що нас порозкидало. Отямився, кругом кров, відчуваю, що руки й ноги ніби цілі. Першою була думка: «Де мій товариш Андрій?» На жаль, тоді він загинув. Чомусь вірю, що від смертельної кулі мене і моїх побратимів вберегли намолені обереги, які ми носили на руках. А в Андрія його не було. Подарували їх нам капелани-волонтери, які приїжджали на передову», – гірко розповідає Роман про пережите. Цей оберіг він носить і нині – сплетений із кольорових ниток, обвітрений, поцілований сонцем, але такий дорогий для бійця.
Тоді молодший сержант Роман Скачков отримав важкі численні вогнепальні осколкові поранення, переломи двох плечових суглобів, забої голови, грудної клітки (за медичною експертизою до 10 діагнозів). Після надання першої допомоги був евакуйований у госпіталь міста Дніпра, згодом переведений з іншими пораненими у Житомир.
Сьогодні боєць проходить лікування у Волинській обласній клінічній лікарні. Не багатослівний, не любить хизуватися. Тому про те, що нагороджений Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест», дізналася від його мами Валентини Романівни.
І наостанок: «Про що мрієш, Романе?» – запитую.
– Звичайно, про Перемогу! – відповідає і додає:
– Якщо дозволить здоров’я і треба буде, піду й далі добивати русню.
Ось такі вони – наші захисники! Нехай їх оберігає Бог, а вони – Україну!
Читайте також: Воїн-селянин із Полісся пообіцяв узяти свого коня на парад Перемоги над росією у москві.
