Гортаючи сторінки свого пісенника, який у неї напохваті, жінка дещо тут же наспівує, розповідає, як збирає до свого зошита те «цікавеньке, що почула десь».
Майстриня з Волині: «А в цій сорочці, якій поверх ста літ, я заміж ішла»
До старовинної вишиванки, яка дісталася Ользі Михальчук у спадок від бабусі, а то й прабабусі, знайшлися і безрукавка, й спідниця в ґальонах (обшита різнокольоровими стрічками), фартушок. – От тільки віночка вже нема, – каже Ольга Федорівна й охоче пристає на наше прохання одягнутися для знімків так, як і понад пів століття тому, коли вона зі своїм Іваном давали шлюбну обітницю
«По-новомодному ткати я навчилася вже від своєї свекрухи»
Наша газета у січні цього року повідомляла, що традиційне ткацтво у Камінь-Каширській громаді Міністерство культури України офіційно внесло до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. У числі 24 сіл, де ще й сьогодні є чимало ткаль, які зберегли ремесло, котре змалку перейняли від своїх бабусь, мам, – і Ворокомле. А одна із досвідчених майстринь – якраз Ольга Михальчук, з нею ми зустрілися, як мовиться, з подачі директора місцевого будинку культури Марії Шевчик. Адже Марія Василівна як фахівець разом із ткалями-односельчанками попрацювала так, аби достойно представити, зокрема у відеозвітах, процес ткацтва від ниток до готового виробу й заслужити відповідні бали.
– Ткацтвом я з малих літ цікавилася. В класі восьмому була, як підсідала до мами за верстат, – каже Ольга Федорівна. – Але по-новомодному ткати навчилася вже від своєї свекрухи, як у невістки прийшла.
Баба Тетяна, як її називали, була майстринею на все село. Як побачила її роботу, то аж стидно стало, що не вмію квітами ткати килимки. Тож коли свекрухи не було вдома, я сідала за верстат і пробувала освоювати новинку.
У жінки збереглися мамині дивани (десь це рядна в смужку, а на Камінь-Каширщині своя назва – від того, що дивани ними накривають).
Вона перш їх показує, а вже потім – той килимок, де яскраві квіти на чорному фоні, й розповідає:
– То вже складніша робота. Тут не просто човника з цівкою кидаєш, а пальцями перебираєш нитки, витягуєш їх, рахуєш. То вже – арифметика. А ще портки ткали (на вигляд це прямокутні скатертини, чи партовини – є на Волині таке слово, яке запозичене, мабуть, із польської мови. – Авт.). Багато їх було і в моєї мами. Бо як я йшла заміж, то треба було в шалаші застелити столів десять, а то й більше. Колись же весілля справляли не в ресторані, а вдома. Їх я починала ткати, як ще в школі вчилася. Хоч мати й відганяла, щоб не напсувала, бо ж потім їй розбиратися в тих нитках.
Цими портками, як розповідає ткаля, і няньки (по-сучасному – «колиски») завішували, щоб дитині було затишно, тепло чи, навпаки, аби сонце менше гріло. Он звідки пішли ті балдахіни, які ми бачимо на ліжечках тепер! Виявляється, і в давнину наші бабусі ними користувалися, щоб малюкам комфортно було. Жінка показує добротні лляні втиральники (рушники, якщо вже по-сучасному). А ще розповідає, що в кожній хаті зберігалося полотно у сувої. Є він і в Ольги Михальчук. Таке полотно в кількаметровому куску має своє призначення, воно – на печальну годину: на ньому труну в могилу опускали.
На моє здивування, звідки ж лляні нитки, поплетені в гарні косички, якщо сьогодні не всі згадають, як він росте, як «цвіте синьо-синьо», Ольга Федорівна говорить:
– Ще в людей є. Залишилося від тих, кого вже і в живих нема. А їх дочкам кажуть: «Несіть Ользі. Вона дасть йому раду». І несуть. Втиральники витчу – вже основа заготовлена.
Чоловік мій добрий – головне, що не ревнивий. Прийду з клубу в яку хоч пору – ніколи не свариться.
А з приводу того, що нитки з льону мають натуральний сірий колір, то колись ті ж полотняні втиральники чи сорочки вибілювали у спеціальних бочках (жлуктах) – золою засипали й заливали гарячою водою, й вони кисли пару днів, а потім уже прали, вибиваючи прачами – «у кого не було колодязя, то на канаву йшов». Зараз, зауважує жінка, простіше з цим – як треба щось відбілити, то хлорка виручає.
«Великі гроші давали мені за старовинні речі, та я їх для онуків бережу»
Так і хочеться сказати, що в нашому спілкуванні з Ольгою Михальчук було дві серії. Поки жінка показувала й розказувала про свої дивани, килимок у квіти й інше багатство, то була одягнена по-домашньому – так, як ми її застали, завітавши з директоркою будинку культури Марією Шевчик. Та ось вона тримає в руках старовинну вишиванку й каже:
– А в цій сорочці, якій поверх ста літ, я заміж ішла...
Слово за словом – і виявилося, що збереглася не тільки сорочка, яка дісталася жінці від бабусі, а то й прабабусі, а й спідниця з ґальонами (обшита різнокольоровими стрічками), безрукавка чи корсет, фартушок. Нема тільки віночка. Ольга Федорівна перш просто прикладає до себе то сорочку, то спідницю («от як було»), а за якусь мить охоче пристає на наше прохання одягнутися для знімків так, як і понад пів століття тому, коли вона зі своїм Іваном давали шлюбну обітницю. Замість віночка – легенька хустина, як було на другий день весілля, коли наречена вже посвячена в молодиці. А нам шкода, що знімка – пам’ятки про цю подію нема: цікаво було б побачити ту, зовсім юну наречену («вісімнадцять років мала, як пішла за свого Івана, що був на шість літ старший») в традиційному на Поліссі весільному вбранні.
– А хто тоді фотографував, – каже жінка, – то зараз – і знімки, й відео роблять…
От було б таке відео з весілля Ольги й Івана Михальчуків й розповіло б воно, як на завершення першого дня наречена танцювала шабас, запрошуючи почергово дружок, хазяйок, інших гостей, – у фартушок, котрий молода притримувала рукою, весільчани перепійні гроші кидали. У кадр, мабуть, потрапили б і ті два кухри, з якими молоду везли до хати, в котру йшла в невістки. До речі, вони й досі стоять у комірчині, і їх жінка показала, розповідаючи, що в цих кухрах було її придане, яке мати готувала роками, – ті ж дивани, портки, втиральники, а «зверху на кухрі лежала постіль – перина, подушки»). І зараз у них – все те, чим жінка дуже дорожить.
– Великі гроші давали мені за старовинні речі, та я їх для онуків бережу, – говорить Ольга Федорівна. – Бо що гроші – вони прийшли й пішли, а спадку не буде. Мені й самій цікаво тепер на все це подивитися.
Та й у мене є внучки в Києві (у столиці сім’я однієї з дочок нашої героїні живе. – Авт.) – часом подзвонять, що треба сорочку чи ще щось із старовинних речей, то передаю їм. Внучка Даринка і співає, й грає, й ноти сама складає. Вже Гран-прі на одному із конкурсів виборола. Стипендію від Кличка одержує.
«Ольга й у фольклорному гурті «Горлиця» співає»
Поки ми спілкувалися із ткалею, то й пісень наслухалися, бо ж вона не просто розказувала, як то колись обтанцьовувала дружок на весіллі під акомпанемент музикантів, а й співала, по можливості відтворюючи те пам’ятне для неї дійство. Й ми маємо можливість дізнатися ще про один талант жінки.
– Ольга й у нашому самодіяльному фольклорному гурті «Горлиця» співає, – каже директорка будинку культури Марія Шевчик. – Вона багато старовинних пісень знає та ще й записує їх, то часом прошу її взяти цей пісенник, як збираємося на репетицію.
Тож у тій сорочці, в якій заміж ішла, Ольга Федорівна тепер на сцені виступає. Гортаючи сторінки свого пісенника, який у жінки напохваті, вона дещо тут же наспівує, розповідає, як збирає до свого зошита і те, що сама з давніх літ пам’ятає, й те «цікавеньке, що почула десь». А у «Горлицю» вона прийшла років двадцять тому, тобто не відразу, як цей колектив був заснований. Зі слів Ольги Михальчук, було так:
– Якось працівниця будинку культури почула, як ми із жінками в когось на весіллі співали. Вона й підказала Марії, що я добрий голос маю. Тоді мене і взяли у «Горлицю».
Не втримуюся від того, щоб не спитати, як же чоловік сприймає всі таланти дружини? Це ж вона і тче, і в художній самодіяльності участь бере – все потребує часу, а в селі його непросто викроїти. Відповідь на це – у подальших словах Ольги Федорівни:
– Чоловік мій добрий – головне, що не ревнивий. Прийду з клубу в яку хоч пору – ніколи не свариться.
Скажу: «Іване, вже треба верстат ставити» – й він ставить. Зробить усе, зіб’є верстат, я йому подякую – стопочку наллю. Хай вип’є. Або сиджу за роботою, а він прийде до мене в клуньку, де верстат стоїть, і каже: «Може-то, пора свиням давати?». А я до нього лагідненько: «Може, ти сам заладиш хазяйство, а я ще трохи потчу». Й Іван порається. Слухняний був завжди, ще й замолоду, такий і зараз.
Одне слово, добрий приклад (який то має бути глава сім’ї) було з кого брати двом синам подружжя Михальчуків. Ну а їхні чотири дочки, як вибирали суджених, то, певно, хотіли, аби зустрівся їм такий же добрий і турботливий чоловік, як їхній тато. А коли два роки тому всі зібралися в рідній оселі на золоте весілля батьків, то, вітаючи їх із гарним ювілеєм шлюбу, дякували за те, що виросли в сім’ї, де завжди жила любов.
До кімнати, де ми спілкувалися з Ольгою Федорівною, час від часу заходив господар – той «добрий і не ревнивий». Він бачив свою дружину у її весільному вбранні й не кепкував, що, мовляв, «згадала баба, як дівкою була», як це міг зробити хтось, а лише все це споглядав і усміхався. Певно, тішився такою вдатною дружиною.
Читайте також: Воїн-селянин із Полісся пообіцяв узяти свого коня на парад Перемоги над росією у москві.
