Найщасливіші моменти для сім’ї Ткачуків, коли Олександр приходить з війни в короткотермінову відпустку.
Волинська журналістка про те, що навіть війна не переможе кохання
«Якщо ми не будемо захищати своїх коханих, свої родини на Сході, то ворог прийде у наш край», – говорять Герої її публікацій
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редакторка відділу економіки газети «Волинь» Алла ЛІСОВА (на фото)...
…витримкою та оптимізмом українців
Тривожний ранок 24 лютого 2022 року був просто шокуючим, як і 10 літ тому, коли холодними зимовими днями 18–20 лютого на столичному майдані Незалежності почали вбивати мирних протестувальників, і схожим на кошмарний сон, який, хотілося, щоб ось-ось закінчився. Ніби ножем у саме серце шпигонули слова сестри: «Київ бомблять. Діти вже виїхали» і, як заспокійливе, прозвучало: «Зберігаємо спокій і молимося…».
Подібних спогадів-історій того трагічного лютневого четверга 2022-го можна нарахувати сотні тисяч. Так починалася дворічна епопея боротьби з ненависним, сусідом-ворогом, який намагався завоювати Україну і був упевнений у своїй триденній перемозі.
Бліцкриг провалився. Гідна відсіч на півночі, відстояли Київ, область, Харків, частину Сходу і Півдня. Країна буквально за кілька днів стала іншою: біля всіх населених пунктів виросли блокпости, укріплювалися адмінприміщення, в екстреному порядку впорядковувалися укриття. Безкінечний шквал повітряних тривог змушував усіх здригатися і посеред ночі шукати якийсь сховок. Шалених обертів набирав волонтерський рух, біля військкоматів збиралися сотні добровольців, організовувалися загони тероборони й добровільних формувань територіальних громад. За короткий термін країна об’єдналася в єдиний міцний кулак. На заклик влади відгукнулося світове співтовариство. Почалася виснажлива боротьба, яка триває й досі.
Ми стаємо свідками щоденних трагічних повідомлень. Щоразу з риданням у душі й сльозами на очах зустрічаємо наших Героїв на щиті. Нація оплакує кращих із кращих українців, які зі зброєю в руках боронять батьківщину і нас з вами, нищать нелюдів, котрі диявольською ненавистю хочуть стерти з лиця землі наш народ. Не вдасться! Навіть незважаючи на останні сумні й важкі події в Авдіївці…
Боляче рахувати втрати. Великі втрати. Тільки в місті Нововолинську за цих два неповних роки на Алеї слави – більше сотні прізвищ. А скільки майорить синьо-жовтих прапорів на цвинтарях сусідніх сіл, звідки Герої родом. І так по всій Україні.
Люди настільки активізувалися, що навіть самі дивувалися з власних резервів сили, витримки, оптимізму. Досі пам’ятаю, як 90-літня Тамара Софронівна Штенько, відома нововолинська патріотка, щомісячно зі своєї мізерної пенсії передавала кошти на ЗСУ. Таких, як ця унікальна жінка, було сотні. Як до багаторічних волонтерів Валерія Курстака, світлої пам’яті Петра Сопронюка, благодійників Євгенія Недищука, Романа Юзефовича з командою, капелана Павла Гаврилюка вишиковувалися черги, аби надати якусь допомогу. Відома у шахтарському місті своєю патріотичною позицією, безкорисливою невтомною щоденною працею Наталія Лізарук-Волохата зібрала біля себе бойову команду однодумців, які взялися виготовляти маскувальні сітки, костюми «примари». А скільки з’явилося пунктів допомоги ЗСУ, де жінки-трудівниці ліпили вареники, випікали пиріжки, готували сухі борщі й іншу смакоту. Кожен допомагав – хто чим міг.
Тільки в місті Нововолинську за цих два неповних роки на Алеї слави – більше сотні прізвищ. А скільки майорить синьо-жовтих прапорів на цвинтарях сусідніх сіл, звідки Герої родом.
Хоча, заради справедливості, варто зазначити, що останнім часом помітне зменшення активності людей. Можливо, внаслідок матеріального й емоційного виснаження… Додають складнощів і негативу корупційні схеми, компрометує нас в очах світу непомірне збагачення чиновників, окремих олігархів на всенародній війні.
Але ми все одно не здаємося. Бо знаємо, що альтернативи поступу до Перемоги немає. Українці пройшли через горнило боротьби воїнів УПА проти фашистської Німеччини й радянської диктатури, зберегли свою ідентичність під час столітньої русифікації – і цей шанс до здобуття свободи ми не маємо права втратити.
…чому любов всепереможна і непоборна
Як часто доводиться чути сумні прогнози: велика частина молодих співвітчизників виїхала з країни за кордон і вже ніколи не повернеться в Україну, решта дієздатних молодих людей покладуть свої голови на полі бою… Нікому буде відбудовувати державу, розміновувати поля, народжувати й ростити дітей. Але свідомість відмовляється це сприймати й вірити, що нас чекає таке невтішне майбутнє.
Сильна нація має жити завжди. Приклад цього – історії кохання молодих людей, які, попри війну, знаходять своїх «половинок», планують збільшення сім’ї. З яким трепетом і піднесенням під звуки духового оркестру з оберемками квітів зустрічають з пологових будинків дружин зі новонародженими малюками бойові побратими чоловіків, які загинули на фронті! А скільки освідчень відбувається під свистом куль, реєстрацій шлюбів – у дні коротких відпусток!
Не можна не потішитися офіційним одруженням подружжя Борисюків – нововолинця Павла та уродженки села Тудорковичі сусідньої Червоноградщини Марії. Вони вже виховують трьох діток – хлопчика і двох дівчаток. Мама працює баристою, є кваліфікованим кухарем. Тато – гранатометник легендарного бойового підрозділу «Вовки Да Вінчі», безпосередньо тримає оборону з побратимами на найгарячішому напрямку – Куп’янському. Зараз Павло після поранення проходить реабілітацію, відновлює сили.
– Це й дало нам із Марією можливість зареєструвати шлюб , і сталося це якраз у День закоханих, – продовжує воїн, – а то все заважала війна.
У квітні 2022-го він пішов добровольцем на фронт. До слова, його молодший брат у бригаді «Азов» також захищає нашу незалежність. Боєць розповів, як йому вдалося потрапити в підрозділ Да Вінчі. Коли спочатку проходив підготовку на Яворівському полігоні, видно, старався, все в нього вдавалося добре, і представники цього підрозділу придивилися до бійця – взяли до себе. Каже, зараз важко воювати на цьому напрямку, але всі націлені на Перемогу.
Захоплюють романтичні стосунки ще однієї пари. Сім’я Ткачуків: Валентина Володимирівна – вчитель хімії , Олександр Олександрович – вчитель математики ліцею №9 Нововолинської громади.
Після підлого нападу рашистів на нашу державу Олександр добровільно змінив свою авторитетну професію на найпочеснішу у світі – пішов захищати свою Батьківщину. Під час телефонного спілкування боєць 14-ї механізованої бригади імені князя Романа Великого Олександр Ткачук, який зараз із побратимами – на передовій, на Куп’янському напрямку, розповів:
– Четвертого березня 2022 року я, як і тисячі українських чоловіків тоді, добровільно став до лав захисників держави. Вчинок був усвідомлений, повідомив родину, дружину, дітей. Як сприйняли? Самі здогадуєтеся як, – продовжує. – За тиждень підтягнув всі справи, і ось, як зв’язківець, служу у знаменитій 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
З майбутньою дружиною познайомився ще у дев’ятому класі школи в селищі Жовтневому, симпатизували одне одному, підтримували в навчанні. Більше двадцять років тому побралися й досі не втратили романтичних стосунків.
Благородним вчинком свого тата, який серед перших добровільно став на захист України, дуже гордяться їхні діти – вже доросла Софія, яка працює, і 15-річний Ярема, студент Нововолинського електромеханічного коледжу. Найбільше щастя – коли сім’я збирається разом.
Як розповіла директорка Нововолинського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Людмила Савік, від початку повномасштабної війни у шахтарському місті зареєстрували шлюб понад 600 сімейних пар. У цьогорічний День закоханих таких було сім. Пані Людмила може розповісти безліч захопливих історій кохання, коли важко стримати хвилювання і сльози розчулення. Каже, серце втішається, коли дивишся на полум’я в очах закоханих пар. Тоді й віриш: у нас не все втрачено, любов – непереможна.
Читайте також: «Почесне звання «Мати-героїня» отримали понад 400 волинянок».
