Донька Яна та дружина Марія Даниліки живуть надією, що одного разу почують радісну звістку: їхній рідний воїн живий.
Волинянка відмовляється вірити, що в селі похоронили її чоловіка-Героя
«Аби хтось один з його побратимів повернувся, то сказав би правду…»
Жителька села Ворокомле Камінь-Каширського району Марія Данилік живе найкращими спогадами про чоловіка Ярослава та з надією, що одного разу все ж почує радісну звістку: він живий.
Попри те, що у вересні минулого року сповістили про загибель її рідного воїна, котрий понад рік вважався зниклим безвісти, жінка у це не вірить. Адже весь час його шукала і так багато знаходила підтверджень, що її чоловік живий і перебуває в полоні.
У військкомат поїхав у перший день війни, не чекаючи повістки
У той найстрашніший для українців день 24 лютого 2022 року, коли країна здригалась від перших атак окупантів, вмивалася слізьми та кров’ю, Ярослав Данилік відразу ж без вагань сказав дружині, що йде воювати. Його твердому рішенню стати на захист держави ніщо не могло завадити.
«У військкомат поїхав у перший день війни, не чекаючи повістки, так більше додому і не повертався, – каже з тугою в очах пані Марія. – Телефонував тоді, казав, що великі черги добровольців. Потрапив у 14-ту бригаду. В армії він служив у прикордонних військах, знав військову справу і його відразу ж відправили туди, де велися бої. Спочатку – на Київщину, опісля – на Миколаївщину. Як міг, то дзвонив лише на хвилинку-дві, щоб дати про себе знати. Я не раз чула вибухи, але Слава казав: не переживай, у мене все добре. І все давав настанови: дивись за дітьми, за домом… Востаннє від нього був дзвінок 28 березня, тоді ми розмовляли хвилин п’ятнадцять. Казав, що їдуть на Херсон. А вже 29-го не могла до нього додзвонитись…»
«Казали, що наша вулиця медом мазана…»
Спогади… Щемкі та теплі, трепетні й журливі…
Одружились Марія та Ярослав Даниліки 1 березня 1997 року. Невдовзі народився син Владислав, через два роки – донька Яна. Молода сім’я трохи жила у білорусі, тоді повернулась у рідне село Марії – Ворокомле. Будували будинок, тримали чималу господарку, дбали про своє гніздечко. У 2012 році з’явився наймолодший Назарчик.
«Слава дуже любив дітей, за них завжди переживав, – розповідає жінка. – А як донька народила онука, то так тішився, здається, й своїх так не глядів. На війну пішов, коли Кості було два рочки, й онучку – синову доньку – ще встиг побачити. Був завжди прихильний і до чужих дітей. Казали, що наша вулиця медом мазана, бо усі діти сусідські у нас збирались, то м’яча ганяють, то так веселяться, чоловікові це подобалось. А як іде юрба влітку на наш ставок купатись, то сам біжить до них, щоб наглядати за дітьми».
А ще понад усе Ярослав Данилік любив ліс
Від їхньої оселі до зеленого царства – рукою подати: вийшов за хлів – за сто метрів і ліс. У лісі постійно працював, як їздив до Польщі на заробітки: садив, доглядав, звалював дерева. А як вдома був, пригадує пані Марія, то, здається, і жив би у лісі. Увесь вільний час там проводив, особливо, коли сезон грибів чи ягід починається, то вдома лісові дари не знала господиня, куди подіти. «Чорниці Слава брав набагато швидше за мене. І гриби щодень приносив, уже й не було де сушити їх, й у банки назакривали. То віддавав сусідам. Він їх поважав, а вони – його».
Я хоч і боялась, але сіла на трактор, бо треба город обробляти, то по дрова з дочкою їздимо. Усіх не напросишся, чоловіків у нас лишилось мало, а які є, то в них свого господарства багато.
До спогадів про лісові мандри долучається і 23-річна донька Яна. Адже тато завжди брав дітей за руки і вів у ліс. З ним пізнавали стежки, дізнавались багато цікавого, привчались до праці. А молодшого Назарчика з самого малку велосипедом возив, показував йому красу рідного краю.
Часто разом і рибалити їздили і з дітьми, і з дружиною. Пані Марія дуже любила це заняття. Привозили додому великі улови. І до роботи Ярослав Данилік завзятий, і до жартів був мастак. У селі чи не всіх людей знав, з усіма знаходив спільну мову. Старався кому треба допомогти, виручити, був щедрий та добрий.
Разом із ним пропали четверо хлопців
29 березня, як перестав чоловік виходити на зв’язок Марія Данилік кинулась на пошуки. Її підтримували рідні і разом раділи, коли з’являлись добрі новини. «Побратими сказали, що бачили його після обстрілу, він не подавав ознак життя, – розповідає жінка. – А потім вони запустили дрона і тіл на цьому місці уже не було. Пропали разом четверо хлопців. Після цього я знаходила в інтернеті багато фотографій військовополонених, на яких були дуже схожі на нього чоловіки. Я їх досі зберігаю. У мене є родичі в росії, вони якось зателефонували і сказали, що бачили по їхніх каналах полоненого, дуже схожого на мого Ярослава. Він хилився на лівий бік, а його побратими казали, що він був поранений у ліву сторону».
7 квітня 2022 жінка отримала обнадійливу звістку, зателефонували з військкомату і повідомили, що Ярослав поранений та в полоні. Тоді каже сиділа під хатою, найперше розповіла сусідці, потім старшій сестрі: Слава живий! Усі дуже раділи. Але далі – тиша. А через чотири місяці після зникнення пані Марії задзвонили з невідомого номера і вона почула такий знайомий рідний тембр голосу: «Я підіймаю трубку і чую запитання: «Марія?..» І все. Голос був його, я не могла сплутати. Тільки його родичі і він мене називали Марія, бо мої зовуть Маруся, Марійка, Маша. Я звернулась до слідчого, але безрезультатно».
«Я не вірю, що Слави уже немає»
14 вересня минулого року родині Даниліків сповістили: старший солдат 14-ї окремої механізованої бригади Ярослав Миколайович Данилік загинув 29 березня 2022 року під час штурмових дій, виконуючи бойове завдання на території Миколаївської області.
«Але я не вірю, що його вже немає, – каже Марія Данилік, – бо багато доказів є, що він живий. Та й усі з села, хто його добре знає, теж не вірять, кажуть, він не з тих, хто міг так просто і легко здатись. А рідні… здались».
ДНК-тест здавав старший син, хоча результатів жінка не бачила. Хотіла зробити повторну незалежну експертизу, але його рідні – батько, сестри й брати – не погодились. У Ковель вони їздили на впізнання. Старший син розповів, що неможливо було щось впізнати, та поряд був шеврон з його прізвищем. «Але ж шеврон міг там як завгодно опинитись», – не здається жінка. Та за згодою батька 18 вересня солдата поховали на кладовищі у рідному селі Ярослава – Витуле, адже таке було його бажання.
Нині жінку підтримує її велика родина й діти. 11-річний син Назарчик не раз любить засинати у татовому ліжку, тут він йому завжди сниться. А старший Владислав не розпочинає сам будівництво хати для своєї молодої сім’ї, чекає, поки батько повернеться. «Ще Слава навозив лісу, блоки лежать, щебінь є, тільки зводь хату. Але Владик каже: «Діждуся тата, тоді й буду будуватись». Стараємось по господарству усе робити так само, довелось навчитись багато чому. Я хоч і боялась, але сіла на трактор, бо треба город обробляти, то по дрова з дочкою їздимо. Усіх не напросишся, чоловіків у нас лишилось мало, а які є, то в них свого господарства багато. Але ми й далі чекаємо Ярослава, може, дасть Бог, дочекаємось, – із надією стишеним голосом промовляє пані Марія. – З ним були побратими з Володимира та Луцька, вони теж пропали. Я спілкуюся з їхніми рідними. Молю Бога, якби хтось один із цих хлопців повернувся, то сказали б правду».
Читайте також: Волинська журналістка про те, що навіть війна не переможе кохання.
