У свій день народження 91-літній волинянин зустрів сина-Героя в домовині
Більше за столярську справу він любив тільки своїх дітей та Україну. Саме тому двічі залишав деревообробні верстати й роботу охоронника в дільниці «Газорозподільних мереж України» та вирушав на фронт вибивати окупанта з терен державию. Бо його нащадки мають жити у вільній країні. У селі Раків Ліс в останню дорогу провели 48-літнього військовослужбовця ЗСУ, ветерана АТО, Гальома Сергія Яковича
Навики будівельника та майстра по дереву Сергій Гальом перейняв від батька й братів. Це дійсно було його покликання, виготовлені ним меблі, двері, альтанки завжди були нарозхват. А ще він був справжнім патріотом, без пафосу і фальшу. Ще в квітні 2014 року раківлісець вперше вирушив на фронт, на Донбас. Хоча до цього з військового досвіду – тільки «строчка» на Львівщині. Оскільки мав освіту автомеханіка, то на передовій виконував функції механіка-водія. Майже весь серпень того ж року він разом із побратимами 51-ої бригади (нині реорганізованої в 14-ту ОМБр) брали участь у найтяжчих і найтриваліших боях того періоду, відомих під назвою «Іловайський котел». Тоді українська армія офіційно втратила 366 воїнів, 300 – потрапили у полон. Сергій Якович опинився у числі 429 поранених бійців і тих, які отримали контузію. У той час доля дозволила йому вижити, повернутися додому й продовжити займатися улюбленим ділом. Відтоді у його дворі на все село гордо майорить державний стяг. А через вісім літ ветеран АТО знову взяв до рук зброю, з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів зайняв оборонні позиції у рядах 51-го батальйону волинської «сотки» ТрО вздовж білоруського кордону, звідки поліщуки постійно чекали удару орків. Бо «хто ж, як не він, буде захищати свою громаду, той, що вже бачив ту погань із-за порєбріка і навчений її нищити»?!
Згодом на посаді мінометника виконував бойові завдання на Донеччині в районі Діброви, далі – Лиманський напрямок. За станом здоров’я із протитанкового взводу був переведений у відділ логістики. Попри набуті під час служби бронхіальну астму та цукровий діабет до останнього свого подиху залишався із побратимами на сході країни. А 17 лютого його серце раптово зупинилося…
«Напередодні, 16 лютого, закінчивши технікум, я їхав додому з Луцька. Мені зателефонував тато й поцікавився, чи везу вже диплом. А в кінці нашої розмови зичив: «Щасливої дороги, тобі сину!». Ввечері він набрав ще й до мами, попросив, щоб ми сфотографувалися разом з нею і моїм дипломом. Хотів мати на згадку таку світлину. Знімок ми надіслали, але чи встиг він прочитати наше повідомлення – так і не знаємо», – пригадує 17-літній Аркадій останнє спілкування з батьком за кілька годин до його смерті.
19 лютого уся родина Гальомів мала зібратися за солодким тортом в домі дідуся Якова Климентійовича. Йому виповнився 91 рік. Але зійшлися, на жаль, з гіркими сльозами на поминальний обід. У свій день народження довгожитель та багатодітний батько (адже зростив трьох козаків та чотири доньки) зустрічав свого наймолодшого сина Сергія з фронту в домовині…
Жителі всього району вийшли на центральні вулиці населених пунктів, аби схилити голову перед своїм захисником. Запашним вінком із хвої вбрали сільську дорогу до його дому раківлісці, заполонили хату квітами, як ботанічний сад. У пам’яті краян він назавжди залишиться кращим в окрузі столяром, справедливим і прямолінійним співбесідником, хорошим порадником та товариським односельчанином, істинним патріотом та відважним воїном.
«Він любив подорожувати. Після війни мріяв вкотре відвідати з сім’єю Юрмалу. Якось був тут на морі в 2019-му. Гуляючи набережною, захоплювався, наскільки довкола гарно, як легко йому дихати. Та нема ще ані бажаної Перемоги, ані вже дядька Сергія», – каже племінниця і похресниця Олена, яка вже також не діждеться хрещеного тата в гостях у Латвії.
Нема вже Сергія Гальома в цьому світі серед нас, але ніби ще і є… Стоять веселими рядами біля дитсадка виготовлені ним фігури, виблискують у виплеканому ним домі його бойові нагороди, перебирає ящик подарованих ним інструментів син Аркадій, гортає сімейний альбом донечка Аліна… Так же все ще тріпотить у поривах вітру виставлений ним на подвір’ї прапор, сповіщаючи – тут дім воїна-патріота, тут буде тільки Україна!
Іванна ГАЙДУЧИК, газета «Полісся».
