В обласному центрі Волині вчителька виховувала учнів: «Закрий рота! Я так сказала!»

 

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу позаштатна кореспондентка газети «Волинь» Ніна КОСТРУБА

 …чому без «примусової» мобілізації не обійтися

 «Дивись, ось бачиш двоє військових із папками, це з ТЦК, вручають повістки», – випадково на зупинці почула розмову жіночок. І кожна почала висловлювати свою думку щодо мобілізації, яка нині у всіх на вустах…

Два роки повномасштабної війни важким тягарем лягли на плечі кожного українця, змінили наші плани, мрії, порушили сподівання, докорінно змінили погляди, але не вбили твердої віри у Перемогу.

Українці встали на боротьбу з ворогом. А початок такому великому народному супротиву поклали тисячні лави добровольців, які своїм прикладом, мужністю показали, як бути гідними синами своєї Батьківщини. У перші тижні повномасштабного вторгнення росії на українську землю біля військкоматів були великі черги жителів міст і сіл, щоб добровільно стати на захист країни. За словами ексзаступниці міністра оборони України Ганни Маляр, тоді майже 100 тисяч добровольців вступили до лав Сил територіальної оборони ЗСУ. Це була вже друга хвиля добровольців.

Цьогоріч 14 березня уже всьоме в Україні відзначатиметься День українського добровольця. Офіційно його було затверджено Постановою Верховної Ради України від 17 січня 2017 року на знак вшанування мужності та героїзму захисників нашої незалежної держави. Дата відзначення цієї категорії захисників обрана не випадково. Коли звучить слово доброволець, у моїй уяві зринає постать сміливого, виваженого, справжнього українця, який чітко усвідомлює свою відповідальність. Із даних, що уже стали історією, відомо, що саме 14 березня 2014 року на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що на Київщині, з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону, який згодом отримав ім’я свого першого командира – Сергія Кульчицького.

Сьогодні  вирішується доля нашої нації, нашого існування. Кожен день гинуть на фронті побратими, а адекватної заміни просто немає.

…На захист незалежності стали тисячі добровольців. Що коїлося в душах цих відважних синів і дочок України, що підказувало серце, що говорив їм розум, коли вступили у двобій із злом? Впродовж 2014–2015 років у боях із російськими загарбниками взяли участь понад 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом вступили до лав ЗСУ. Зі всього світу сотні добровольців, представників різних країн, приїхали в Україну та поповнили ряди українського війська і продовжують боротися з окупантами.

Спілкуюсь із 23-річним військовослужбовцем, який добровільно пішов захищати свій рідний край, своє волинське село, свою родину, весь український народ, свою Батьківщину. «По-іншому я не міг вчинити, відчуваю, що зробив правильний вибір, – каже воїн, який нині перебуває на лікуванні після важкого поранення, і додає, – саме серед побратимів з’явилося усвідомлення, за що воював і утримував фронт на передовій». 

Саме завдяки добровольцям у перші місяці війни вдалося стабілізувати лінію фронту. Так, добровольцями не можуть стати всі. Кожна людина – особистість зі своїм спийняттям того, що відбувається. І реальність сприймається по-різному. Вибір кожної людини має бути зваженим і обдуманим. Чи спрацьовує «примусова» мобілізація, ми бачимо із сюжетів, розповідей очевидців.

Але до глибини душі зачепили слова нашого мужнього волинського захисника Андрія Мороза, які він написав у фейсбуці: «Сьогодні  вирішується доля нашої нації, нашого існування. Кожен день гинуть на фронті побратими, а адекватної заміни просто немає. Люди, ви реально втратили реальність. Схаменіться, навчайтеся, обирайте військовий фах і допомагайте нам, бо ми – закінчуємося!». 

…як учителька виховувала учнів – запам’ятають на все життя

Зазвичай щоранку дорослі поспішають на роботу, вирішують свої справи, а їхні діти гуртом чи поодиноко ідуть на свою роботу – у школу, ліцей, коледж чи вищий навчальний заклад. Так було завжди, і кожен чекає від нового дня гарних новин. Але не завжди бажання збуваються. Нещодавно, гортаючи фейсбук, натрапила на викладений пост і дізналася про моторошну ситуацію, що сталася в одній із луцьких елітних шкіл. Оскільки в учнів середньої навчальної ланки кабінетна система навчання, відповідно після попереднього уроку, школярі поспішили до іншого кабінету. Що ми робимо для того, щоб потрапити у клас? Звичайно, стукаємо. Так і зробили діти. Вийшла вчителька та насварила їх за те, що стукають, мовляв, ще перерва. Як вони стукали: чи як мишка шкрябає (за їх словами, тихенько), чи гамселили кулаками – розповідають по-різному, а камери відеоспостереження відсутні. Виявляється, що у стуканні брали участь ще й старшокласники, які проходили коридором. Цього разу двері ніхто не відчинив, хоча діти знали, що там є вчительки. Найправильніше було б дочекатися дзвінка про початок уроку, напевно, тоді учням дозволили б зайти до кабінету.

Але коли підготуватися? Все це займає час.   

 Врешті-решт двері таки відчинилися і тут почалося…  Діти намагалися пояснити, що це не вони стукали, однак педагогиня, як сама сказала, «не поліція і слідства вести не буде». Що стало причиною такого бурхливого її реагування на поведінку дітей, донині невідомо. Бо прослухавши відеоролик (одна з учениць зметикувала і записала «повчальну» програму пані учительки на телефон) – стає не по собі. Чим можна було так розгнівити педагога з вищою освітою, щоб вона не добирала слів у своєму гніві: «Закрий рота! Я так сказала! Скажеш, коли я дозволю! Ще раз постукаєш, то це буде в останній раз! Нахалюга!» та інше.

Не забарилося й реагування батьків: одні не виправдовують поведінку вчительки, інші вважають, що все спровокували учні, бо «ми не знаємо всієї ситуації», ще одна частина батьків зайняла позицію «моя хата скраю», бо все це не на часі.

В іншій луцькій школі вчителька дозволила собі залякувати дітей руснею, мовляв, їх «зничтожать росіяни» через те, що вони українці, а її не зачеплять, бо вона росіянка. Такий відеозапис, зроблений учнями на уроці, нещодавно з’явився у мережі. Сумно стає на душі від таких повідомлень. Невже взаємоповага, розуміння, порядність і тактовність – це не для нас?

P. S. Краще нам читати ось такі новини: вчительку початкових класів Марію Пилипчук із Любешівщини нагородили високою освітянською відзнакою – нагрудним знаком «Василь Сухомлинський».

Читайте також: На Волині автомобіль таранив дику косулю.