«Мам, мені так сподобалося катувати!» – «Синку, це нормально»

Півтори години перехоплених телефонних розмов російських «солдатів» з України з їхніми сім’ями. Цитати не всі точні до слова, але суть передано найточніше.

«Мам, мені так сподобалося катувати! Я тобі можу розповісти, про які тортури я дізнався і в яких брав участь» (і розповідає, вибачте – не можу повторити. – Авт.). – Синку, це нормально. Я б, якби туди потрапила, теж ловила б кайф, а як інакше?». Це без коментарів. Жоден коментар не виявиться адекватним почутому.

У залі – шок. Тиша цілу хвилину після закінчення фільму. Потім зал встає та влаштовує овацію. Рідко вдається ось так, за півтори години, побачити картину світу. Російського світу.

«Ні, я не озлобився тут – я просто вбиваю нациків. Вчора йдемо, нам назустріч жінка із двома дітьми – ну ми їх і поклали». – «Ну, правильно, вони нам вороги». – «Так, мені їх не шкода. Це їхній вибір. Могли б поїхати, як решта». – «Правильно, не шкодуй їх. Бий».

«Ти там бази НАТО бачив?» – «Нє-а». – «Не бреши мені – там на кожному кроці їхні бази, нам по телевізору розповідають». – «Не дивись телевізор, мамо – там неправду кажуть». – «Ну, як це неправду? Правду, звісно. Тому вас і послали туди, щоб ви нас від НАТО захищали. Ви герої. Так і передай друзям». – «Не лишилося друзів майже нікого – всіх повбивало». – «Я пишаюся тобою та твоїми друзями».

«Ти знаєш, ці х@хли зло'бучі так добре живуть – краще за нас, правда». – «Ну, так зрозуміло – їм Захід платить, вони бояться це втратити і за це воюють – а за що?».

«Я тобі та дітям стільки шмоток привезу — ми тут у квартирі зараз, вони все кинули, втекли. Спортивна така сім’я – одних кросівок десять пар, і всі фірмові. Я все зібрав, у рюкзак запхав. Хлопці вантажівками вивозять, а я не маю вантажівки». –«Хороший ти в мене, господарський – усе до хати. До речі, Софія цього року іде до школи – може, десь комп’ютер забереш?».

У цих розмовах голоси з росії набагато цікавіші, ніж голоси окупантів. З цими все ясно – вони прийшли забирати, вбивати, катувати. Але саме жіночі голоси – матерів, дружин, подруг – показують такий ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії. Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому. Ці голоси бажають смерті українцям. Ці голоси просять не шкодувати дітей.

« Мамо, навіщо ми сюди приїхали? Жили собі люди, а тепер ми півкраїни трупами засіяли. Навіщо?» – «Не смій так казати. Вони не люди взагалі. Воюй далі».

Родіна- мать.

Перемать.

Катерина БАРАБАШ.