Був суботній вечір, десь між 18 і 19 годинами. Олена Кирилівна вийшла із маршрутки й повернула у двір, за яким уже світилася вікнами її дев’ятиповерхівка, що неподалік від Північного ринку...
Був суботній вечір, десь між 18 і 19 годинами. Олена Кирилівна вийшла із маршрутки й повернула у двір, за яким уже світилася вікнами її дев’ятиповерхівка, що неподалік від Північного ринку.
Накрапав холодний зимовий дощик, може, тому вона не почула жодних кроків. Тільки різке, як постріл, над самим вухом: «Стоять!». І зненацька заломлені за спину руки. Коли оговталася, помітила дві темні постаті, що майнули за ріг будинку разом із її сумочкою. — Дякувати Богу, що не дали по голові,— була перша думка, коли тремтячими руками відчиняла двері квартири. Себе ж похвалила за звичку ключі й мобілку завжди носити у кишені. Сумка — лихо з нею, вона вже стара й замок зіпсований. І грошей у гаманці було всього 12 гривень. Щоправда, і вони були не зайві, щоб дотягнути до пенсії. Але там ще паспорт, пенсійне посвідчення і записник із купою адрес... Ото справжня втрата! Вранці понесла заяву в міліцію, бо ж без паспорта і пенсії не дадуть... — А ви впізнаєте нападників?— запитав її молодий міліціонер. — Та ж темно було і підбігли вони ззаду... — Тоді перепишіть свою заяву і вкажіть, що документи у вас витягли у магазині. Інакше, самі розумієте, доведеться відкривати кримінальну справу... Ось так Олена Кирилівна (ім’я ми змінили) стала із потерпілої роззявою, а злочинці, либонь, полюють за черговою жертвою.
