Не наклич біду… Історія на вечір

Тим часом родина закладала фундамент під новий будинок неподалік міста. Ігор, Ларисин чоловік, давно хотів «вилізти» з «коробки» на шостому поверсі. Хоча місця у трикімнатній квартирі вистачало: в сім’ї ріс тільки один син.

Рідний брат Лариси виховував двох дівчат–двійняток, жив разом із тещею в «двокімнатці». Статків у Петра не водилося, тому діти частенько забігали до тітки. Якось при зустрічі Петро запитав у швагра:
– Як там хата? Росте?

Той ще не встиг рота відкрити, як сестра скривилася:
– Така дорожнеча зараз. Цей будинок усі соки витягне. Скоро голі й босі будемо ходити. От інші люди живуть…

– Не прибідняйся, – мовив Петро. – Не наклич біду. Дав би Бог, аби всі мали те, що ви. Багато людей на чужину їдуть, бо нема ні роботи, ні гроша.
– Ага, їдуть на заробітки, бо їм світа мало, – огризнулася Лариса.

…Звели перший поверх. Узялися за другий. Ігор купив нову машину. «Робочий» гардероб дружини залишався незмінний. Як і кислий вираз обличчя.

Вона ніколи не розповідала, де відпочиває з сім’єю. На роботі ділилися враженнями від літа: хтось їздив до Туреччини чи Єгипту, чиясь відпустка минула на дачі або в селі… Коли запитували Ларису, відповідала:
– Трошки відпочили…

І яким же було здивування однієї зі співробітниць, коли, зустрічаючи в аеропорту родичів, побачила Ларису. Невже це та сама «гримза», до якої звикли щодня?! В брендових одяганках, дорогій «взувачці». А які прикраси! А сумочка! Співробітниця потай сфотографувала колегу. Бо ніхто не повірить, коли розповідатиме.

Новина на роботі викликала фурор. Особливо — фото.

– То наша Лариска, виявляється, симпатична, — оцінила чоловіча половина.
Після відпустки Лариса з’явилася у звичному образі. Наче й не було в аеропорту тієї розкішної жінки.

– А, може, їй чоловік не дозволяє на роботі гарно виглядати? – пліткували співробітниці. – Ревнивий, певно...

…Закінчили другий поверх. Почали будувати третій. Лариса з гонором дивилася на сусідські оселі: таки їхня вища. А брат жартував:
– Тепер у кожного буде окремий поверх. Аби не заважали одне одному.

…Лихо прийшло в братову родину ні з того, ні з сього. Захворіла одна з двійнят. Лікування коштувало, як для Петра, шалених грошей. Кинулися туди-сюди, трохи на роботі допомогли, дещо співробітники дружини зібрали. Мама з тещею витрясли з вузликів усе до копійки. Але не вистачало.

– Тепер у кожного буде окремий поверх. Аби не заважали одне одному.

Вирішив у сестри в борг узяти.
– Нема в нас грошей, – зробила стражденне обличчя Лариса. – Треба будинок добудувати. І два гаражі Ігор хоче. І загорожу із каменю. Не знаю, як витягнемо все це. А ціни – сам знаєш.

– Може, я спробую чимось допомогти, – встряв у розмову швагро.

Лариса його спопелила поглядом. А коли брат пішов, висварила:

– Думаєш, Петро поверне гроші? Звідки? І, взагалі, хтозна, чи дасть те лікування якийсь результат. Зрештою, у них є ще одна донька, якщо…

Ігореві аж моторошно стало від слів дружини.

…Виріс третій поверх. Почали будувати гаражі. Ігор не міг дочекатися, коли вселиться в новий будинок. Лариса також. Лише сина це не приваблювало. Стасові подобалося жити в місті. Тому вирішили квартиру не продавати.

«Робочий» гардероб Лариси так і не зазнав змін. А на запитання: «Як справи?» – і далі стражденна гримаса.

Петровій доньці ставало легше. Попереду була реабілітація. Дієти. І витрати.

…Нарешті Ігор «виліз» із багатоповерхової коробки. Будинок виглядав, як лялька. Все-таки чутка, що Лариса перебралася в «палац», на роботу дійшла. Всім було цікаво, як там і що. Пояснила коротко:
– Ледве зібрали на той нещасний будинок.

Бізнес в Ігоря йшов нівроку. Круте авто поміняв на ще крутіше. Сім’я щороку відпочивала за кордоном. Петрові доньки після дев’ятого класу вступили до коледжу. А він працював у Польщі. Уже віддав борги за лікування. Тепер заробляв для сім’ї.

…Стас часто залишався ночувати в місті. Через навчання, мовляв. Ігор був зайнятий бізнесом. Лариса після роботи йшла в магазини, а потім додому готувати вечерю і здмухувати пилюку у «хоромах». Тому на міській квартирі ніхто давненько не був. Аж поки Ігореві не зателефонував колишній сусід…

Чоловік не впізнав помешкання. Деякі речі зникли. Валялися пляшки з–під вина і пива. А це що?! Шприц? Невже?..

Сусід розповів, що в квартирі часто збирається негарна компанія. Крики, шум, гамір. Сам бачив: якийсь молодик виносив телевізор. Іншого разу – повну сумку.

Ігор поспішив до школи. Сина там не було. Класна керівничка скаржилася, що Стас прогулює уроки. А скоро закінчення навчання, вступ. До репетиторів, як виявилося, хлопець також перестав ходити.

Ігор повернувся в квартиру. Чекав сина. Той прийшов пізно.

– Стасе, нам треба поговорити.

– Завтра. Я хочу спати.

В Ігоря сну не було. Не знав, як все це подати дружині. Як і не знав того, що коїться з сином.

Правда виявилася сумною. Разом із компанією Стас навіду­вався у підпільні гральні заклади. Про повноліття там ніхто не запитував. І «бавився» дурманом. Ошелешив батька й тим, що заборгував «серйозним» людям. А ще – не вступатиме у столичний виш. Навчатиметься у своєму місті.

Та до вступу й навчання не дійшло. Хлопця довелося лікувати від «дурману». І не раз. Та й компанія не відпускала. То кудись завіється з дружками, то вчергове програється. Ігор віддавав синові борги, бо не хотів розголосу. Міську квартиру продали…

…Петро віддавав заміж одну з двійнят. Ту, яку рятували. На весілля прийшли тільки Лариса з Ігорем. Стас знову кудись подівся.

Наступного дня побитого хлопця знайшли в міському парку. До тями він так і не прийшов…