Поранений волинянин казав побратимам: «Покиньте», а вони його пронесли 2 кілометри під дронами

Невдовзі, 11 квітня, Микола Сергійович зустрічатиме своє 55-річчя. Проте ніколи не забуде крайній день народження, коли заступив на чергування на «нулі» під Лиманом, а вже наступного – отримав тяжкі поранення. 

Пан Микола народився у селі Старий Чорторийськ. Після школи навчався в Колківському СПТУ-24 на шофера-механіка. Два роки відпрацював у колгоспі. Потім двадцять років служив командиром відділення в пожежній охороні у Вараші на Рівненщині. Вийшов на пенсію і не думав, що доведеться ще раз одягати військову форму.

 Останнім часом чоловік проживав із 89-річною мамою Тетяною та дружиною Валентиною, яка донедавна працювала бригадиром в ТОВ «Хайберрі», а нині – вже пенсіонерка. Спільно виростили п’ятеро дітей. Старша донька

Альона – вчителька історії, і тепер проживає в Польщі. Сини Тарас, Роман, Юрій теж працюють у цій країні– будівельниками, а найменша, Мирослава, навчається в Луцьку на логіста. 

– Коли почалася повномасштабна війна, думка була одна – щоб вороги не пішли на Волинь. Тому так багато й було добровольців, – розповідає Микола Сергійович. – 26 лютого 2022 року разом із односельцем і однофамільцем

Олександром Колбуном ми поїхали до Центру комплектування в Маневичах. Наступного дня нам сказали прибути з речами. Мали йти у 14-ту бригаду, але нас перенаправили до 100-ої Волинської бригади ТрО. 

Чоловік потрапив в 51-й батальйон бригади, який базувався на північному заході Камінь-Каширського району, отримав посаду кулеметника. Практично весь 2022-ий виконував поставлені завдання на Волині. 

– Коли почалася повномасштабна війна, думка була одна – щоб вороги не пішли на Волинь.

– 28 березня 2023 року ми виїхали на Схід України, до Лиману. Постійно чергували на «нулі» і перебували від російських позицій на відстані чотириста метрів, – згадує воїн. – 11 квітня, у свій день народження, знову заступив на пост, а наступного дня під час артобстрілу отримав важкі поранення в праву сторону тіла – руку, ногу, були пошкоджені внутрішні органи. Довелося дев’ять місяць лікуватися по госпіталях, зокрема у Слов’янську, Дніпрі,

Тернополі, Заліщиках Тернопільської області, проходив реабілітацію в Маневичах. 

Пан Микола розповів, що солдатська дружба, взаємна допомога побратимів багато вартує: «Щоб ви знали, як мене виносили хлопці… Я їм казав покиньте, а вони пронесли мене два кілометри під спостереженнями ворожих дронів та бомбьожкою. І завдяки їм та дякуючи Богу, залишився живий. Знаєте, завжди треба хотіти жити… І як-не-як, треба комусь воювати. Бо якщо не будемо воювати там, доведеться боронитись тут».

Чоловік відновився, наскільки можливо, і вже 2 вересня минулого знову поїхав на Схід. Через місяць повернувся на чергову операцію в Луцький госпіталь. Після хірургічного втручання Микола Колбун мав можливість не лише не їхати на «передок», але й демобілізуватися, але він знову попрямував до своїх побратимів у Зарічне, Торське, що біля Лиману. Щоправда, вже за місяць ще з кількома співслужбовцями за станом здоров’я повернувся у підрозділ на Волинь, де продовжує службу водієм-заправником. Раз на два тижні має можливість відвідати рідних вдома. 

– Хочеться, щоб ця війна швидше закінчилася, і ми повернулися додому, бо вже всі хлопці потомилися. Серед військових багато людей старшого віку – від 45-и років, і здоров’я не дозволяє швидко відновлюватись. Я, можливо, трохи більш витривалий, бо свого часу довго займався футболом. Спершу грав за команду Старого Чорторийська «Стир», а потім, коли господарював і мав фінансову можливість, створив у селі ще одну футбольну команду – «Колос». А є хлопці не такі спортивні... Проте всі мої побратими вмотивовані, бо знали, за що йдуть воювати, – наостанок каже тероборонівець.

Сергій ГУСЕНКО, маневицька газета «Нова доба».