Незагойна рана Волині: «Наш тато застрелить путіна – і ми будемо жити, як колись»

«Ми завжди все робили разом»

У мирі, у щасливих сімейних буднях і святах Оксана Миколаївна і Олександр Григорович Грицюки зростили та виховали своєю надією двох синів і доньку. 32-річний Роман із юності заробив собі славу майстра-золоті руки, якщо потрібно зробити з дерева, скажімо, меблі чи іншу декоративну річ.На рік молодшому Тарасові, було, їсти не дай – доручи полагодити автомобіль чи іншу техніку. А наймолодша Юлія – то донька-мрія всіх шляхетних батьків.

– Хлопці, звісно, підростали не ідеальними, але добрими, слухняними дітьми. Добре навчалися в школі та в один рік вступили до Львівського національного лісотехнічного університету. Вони завжди підтримували один одного.

У гуртожитку теж жили разом, то ми почувалися спокійними за них, – у зворушливій розмові дорожить сокровенними спогадами Олександр Григорович. А ще за мить воістину захоплююся простими батьківськими словами, за якими – сила, любов і мудрість цієї родини: «Ми завжди і все робили разом: на городі, у садку, біля хати… Наші діти однаково вміло тримали в руках сокиру й мотику, не цуралися хатньої роботи, не ділили її між собою, намагаючись зробити все завзято й так, як треба».

Свого часу шановане подружжя  благословило всіх трьох своїх найдорожчих на шлюб і прийняло в родину, як доньок, невісток – Уляну та Мар’яну, як сина – зятя Тараса. Коли ж в Україні розпочалася повномасштабна війна,

Грицюки-старші знали: сини не будуть від неї ховатися, «косити» чи втікати…

У боях здобув псевдо Лютий

«Я йду у військкомат»! – цими словами Тарас Грицюк почав ранок 24 лютого 2022 року. Промовив їх до дружини Мар’яни спокійно, зі звичною впевненістю й порядністю, які вона свого часу вирізнила в статному юнакові. 

Красива історія їхнього кохання зовсім не схожа романтичністю на всі інші.  Вони не помітили одне одного в Мар’янівській школі, де дівчина з Холонева навчалася у старших класах. Згодом їхні погляди лише на мить зустрілися на дискотеці в клубі й розминулися... Потім Мар’яна стала студенткою Тернопільського національного медичного університету, а Тарас розпочав навчання у Львові. Тим часом зустрічалися п’ять років.

– А одружилися 18 лютого 2017 року. Днем розпису обрали день Тарасового народження. Поруч із ним я жила прегарним відчуттям, що серед усіх знайомих хлопців я обрала найдобрішого, найнадійнішого, вродливого серцем і вдачею. Був розсудливим і далекоглядним, мріяв про народження … дівчинки. Казав, що назвемо її Аліною, та коли дізнався, що чекаємо сина, здавалося, від радості не чув під собою землі, – сумує за весною свого щастя пані Мар’яна. Її «цвіт» – свого первістка – щасливі батьки назвали Артемом.

 …У військкомат Тараса Грицюка викликали тричі. Два рази повернули додому, а з 12 березня 2022 року 29-річний лейтенант розпочав свою бойову дорогу в рядах 7 прикордонного Карпатського загону Державної прикордонної служби України. За ненависть до ворогів, за сміливість, якою відзначався в боях, побратими дали йому псевдо Лютий.

 «Мамо, у татка влучила ракета?»

Фронтові дороги військового – заступника начальника третьої прикордонної застави, начальника другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Львів» – пролягали від Заходу до Сходу.

Протягом півтора року, де б не був, він жодного разу ні на що не нарікав, нікому не дорікнув. Розмовляючи з батьками, відлуння вибухів у телефонній слухавці  заспокійливо називав грозою чи громовицею, в одкровенні з дружиною  понад усе переймався ранами й смертями побратимів, а коли приходив у короткочасні відпустки, здавалося, поспішав у пекло війни, щоб додому швидше на кілька днів потрапив хтось з окопних друзів.

Поміж тим готував свою Мар’яну, яка працює лікаркою загальної практики сімейної медицини, до страшного, але не до найстрашнішого. Припускав, надивившись на поранення бійців, що і йому може знадобитися протез. «Але про те, що може загинути, я не допускала навіть думки, настільки вірила словам рідного, що все буде добре», – не забуде довіку воєнного лихоліття пані Мар’яна.

…У день загибелі коханого вона звично відсилала йому ранкове фото синочка. Шостого вересня чекав зміни на бойовому посту. О 9 годині 34 хвилини зателефонував дружині й сказав, що чекає на вечірню світлину з Артемчиком. Так було щодня, відколи воював. Однак о 10 годині 56 хвилин до Мар’яни вже телефонував його командир Тараса зі словами: «Ваш чоловік героїчно загинув…».

 Не повірила. Не знала, що сказати батькам, як розповісти про страшну звістку синові. А маленький, почувши з вуст заплаканої матусі, що його тата вже нема, по-дитячому запитав: «У нашого тата влучила ракета?» А за хвильку маленький чоловік із великою честю, успадкованою від батька-Героя, підтримав матусю словами: «Наш тато тепер на Небі. А на землі ми завжди будемо разом…».

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Назарій ЛЯСНЮК – боєць із села Микитичі Володимирського району;

Юрій МИСАН – боєць із міста Володимира;

Віктор КОЗАЧУК – боєць із села Римачі, що на Любомльщині;

Олег ВЕРЕШКО – боєць із міста Рожище;

Сергій ШПАКОВ – боєць із села Мокрець, що на Турійщині;

В’ячеслав АДАМЕНКО – боєць, який в останні роки проживав у Володимирському районі;

Роман ІВАНЧУК – боєць із селища Голоби Ковельського району; 

Віктор КОРНЕЛЮК – боєць із села Самари, що на Ратнівщині;

Микола ЛИСИК – боєць із міста Каменя-Каширського;

Валерій КАЛІШ – боєць із міста Рожище;

Дмитро СТРУК – боєць із міста Луцька;

Петро ІЛЮШИК – боєць із села Тойкут Ковельського району;

Ігор ГУЛЬ – боєць із села П’ятидні Володимирського району.

Читайте також: Клята росія готувала ядерний удар по Волині або Львівщині?.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.