Старт у нове життя зробив переселенку з Луганщини «льодяниковою королевою» на Волині

«Чотири роки ми жили в окупації з думкою, що ось-ось наші звільнять»

Наша розмова почалася, звичайно, із спогаду про мирне життя – про те, що і в найтяжчі хвилини допомагає не падати духом. Тобто з любові, з якої виросла їхня сім’я.

– Це мій чоловік – із Луганська, а я жила в Харцизьку на Донеччині. Але, видно, нам судилося зустрітися. Після школи вибрала Харківську залізничну академію. В цьому виші й познайомилася з Віталієм. У 2007 році ми одружилися і поїхали на роботу в Луганськ. Спочатку жили в його батьків. А невдовзі взяли кредит і купили дім. Ну, «дім», то дуже гучно сказано, бо це була справжня розвалюха, яку ми не один рік добудовували, ремонтували. Облаштовували так, як нам хотілося, вже не тільки для себе, а й свого маленького синочка Валерія. І ось коли виплатили кредит і, як кажуть, можна було вільніше дихнути, настав 2014-й...

Чотири роки, як каже жінка, вони жили в окупації. Шкода було залишати свій дім, у який стільки вклали і коштів, і сил. А ще ж була думка, «що ось-ось наші звільнять Луганськ». До того ж Укрзалізниця, в системі якої обоє працювали, залишалася на цій території. Хоч і в онлайн-режимі, але робота була.

– Та настав час, коли нас скоротили,– розповідає Наталія.– Я зрозуміла, що треба щось вирішувати. Спершу ми поїхали в Нікополь Дніпропетровської області. Чоловіка запросили на фірму, яка займалася встановленням сонячних батарей (це його «фішка» – в нас, у Луганську, на будинку теж була ферма альтернативної електроенергії). Я там мала роботу за своїм фахом інженера-будівельника  на залізниці – в проєктній групі «Нікопольпрогресбуд».

А в 2019 році подружжя Белімових переїхало у Старобільськ,  бо  чоловікові запропонували повернутися на залізницю – Старобільську колійну станцію. На посаді інженера, а затим і головного інженера, він будував мости, які зараз, як із сумом зазначила Наталія, позривали окупанти. Сама ж вона, як каже, за що тільки не бралася, аби щось заробити, – навіть копірайтером була (писала на замовлення рекламні тексти)...

«Вранці прокидаємося, а в центрі Старобільська – російський прапор»

24 лютого 2022-го мало подарувати сім’ї Белімових гарні враження. На цей день вони запланували поїздку до Києва.

– Ми бували із сином в місті нашого з чоловіком студентства – Харкові. А от у нашу столицю й разу не вибралися. Тож  купили квитки, замовили готель, підготувалися в дорогу. Та саме в цей ранок почалася велика війна. Перша думка, що все буде так, як до цього, впродовж восьми літ – постріляють і стихне. Старобільськ в стороні розташований, тож ситуація була спочатку незрозуміла: день–два ніби нічого небезпечного, а на ранок просинаєшся – російський прапор висить. Люди знімуть його, повісять український, а наступного дня все повторюється – прийшов натовп і зняв. Ми в центрі міста жили, то все бачили. А потім було заборонено чіпати окупаційний триколор.

Через місто росіяни гнали танки. Наталія із захопленням пригадує, як виходили проукраїнські мешканці Старобільська та бук­вально голими руками зупиняли їх («Оце так сміливці!). Але були й такі, хто радів «асвабадітєлям».

Разом із дівчатами-переселенками ми створили організацію «Старт у нове життя». Спершу ходили на навчання до когось, а тепер уже самі можемо працювати з тим, щоб собі допомогти.

– А ми з чоловіком, – говорить жінка, – відразу вирішили, що більше й дня не будемо жити в окупації. Чули про евакуаційні автобуси, тож хотіли на своїх «Жигулях» приєднатися до колони й вирушити в дорогу. Швиденько зібралися – й на тобі: офіційну евакуацію в той день відмінили. І от ми разом із знайомими, які теж машиною залишали місто, поїхали через сіру зону. Тепер, як згадаю це, то думаю, що ще раз не повторила б цього шляху –  страшно було. Десь п’ятнадцять блокпостів довелося пройти, поки виїхали з окупованої території...

Не раз росіяни питали їх, чому не в ту сторону їдуть, – багато ж хто взяв інший напрямок. У Белімових була на всякий випадок заготовлена легенда: мовляв,   у них  там – старі хворі батьки, яких вони мусять відвідати. Наталія  пригадує, яка то радість була, коли до них під’їхала стара розбита машина, й хлопці з автоматами, котрі вийшли з неї, спитали про документи. По синіх пов’язках на рукавах зрозуміли, що це – наші. І на прохання військових говорили слово «паляниця», яке на той час стало своєрідним паролем-перепусткою.

Цю радість переселенці пережили десь за Балаклією на Харківщині. Був короткий перепочинок у Полтаві, куди вистачило сил доїхати. Затим взяли курс на Захід України – в Івано-Франківськ. Хотіли колись побачити це гарне місто на Прикарпатті.

– Але, коли дісталися до Хмельницького, то були вже такі стомлені дорогою в суцільних заторах, що вирішили добиратися без зупинок на Волинь, – пригадує переселенка. – Справа в тому, що мати чоловіка – родом із Берестечка. Її сестра Галя живе зараз у селі Великий Омеляник поблизу Луцька. От їй і зателефонували та почули: «Ми вас чекаємо!» 6 березня ми виїхали із Старобільська і лише 10-го, через чотири доби, були тут, у добрих людей, які дали нам прихисток – обігріли, нагодували.

«Сьогодні вже маю й оптових замовників, серед яких і завод іграшок»

Белімови вдячні родичам, які дали їм прихисток. Але оскільки не хотіли їх обтяжувати («Це ж тітка Галя бігала біля нас, намагалася обслуговувати»), то почувши, що надається житло для людей зі статусом вимушено переміщених осіб у спеціально облаштованому будинку, скористалися пропозицією й поселилися там. 

...Ми ж зустрілися з Наталією у двокімнатній квартирі, яку сім’я винаймає на вулиці Кравчука. Більше того, в одній із кімнат зараз, по суті, облаштовано робочий кабінет Наталії. Маючи невеличкий бізнес, жінка поки що виготовляє льодяники на своїй кухні, але вже шукає приміщення, щоб відкрити професійну майстерню. І ще багато чим вона займається, аби і копійку якусь заробити, й почуватися людиною, яка живе повноцінно. А ось як жінка до цього йшла, то про це ми з нею й говорили.

– У перші місяці, – пригадує Наталія, – ходили по «гуманітарках». У нас же нічого не було, бо ж у дорогу взяли найнеобхідніше. Як каже мій син, котрий п’ять шкіл поміняв за війну: «Що влізе у рюкзак – те моє». Уже маємо досвід евакуації. За якийсь час життя в Луцьку чоловік повернувся на роботу на Схід України. Тепер він вахтовим методом їздить туди й будує мости. А я – тут. За місяць – два без роботи мені стало нуднувато, і тоді пішла плести маскувальні сітки, дізнавшись, що до цієї доброї справи можна долучитися в «Арт-просторі» на  вулиці Лесі Українки. Луцьк, до речі, дуже сподобався. Він справив на мене враження європейського міста.

Наталія з вдячністю говорить про те, що в Луцьку для переселенців є багато хороших програм. Зокрема, про те, як їх, жінок, котрим довелося покинути свої домівки, а то й зовсім залишитися без них, вчили адаптуватися до життя на новому місці. А потім, крок за кроком, вели до того, щоб вони відважилися реалізувати себе. У цьому сенсі жінка згадує, як їй допомогли навчання, запропоновані спеціалізованим формуванням управління соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді «ВОНА хаб. Луцьк». Саме там вона пройшла тренінги  на теми: «Фінансова грамотність» та «Бізнес-ідея»:

– Знаєте, я зрозуміла таке: якщо нічого не робити в нашій ситуації, то бомжем не будеш – десь прихисток дадуть, нагодують. Одне слово, не пропадеш. Але коли хочеш мати щось краще, то треба рухатися – шукати можливість навчатися, аби на новому місці давати собі раду. Не кажу вже про те, що «ВОНА хаб. Луцьк» – це ще й таке необхідне спілкування. Приходила на заняття і знайомилася з дівчатами, котрі, як і я, опинилися на новому місці, які мають такі ж цілі, як у мене. Саме там народжувалися ідеї.

Ну а те, що Наталія Белімова почала виготовляти льодяники й це переросло в її бізнес, то все, як це часто буває, почалося з випадку. Якось вона зробила ці смаколики синові – вони йому сподобалися. Потім захотілося поекспериментувати – щось цікавіше зробила за підказкою з інтернету. А закінчилося все написанням бізнес-плану, здобуттям статусу підприємця. Налагодити свою справу, як мовиться, на голому місці, допомогло те, що виграла грант від громадської організації «Розвиток Волині» і взяла собі «харчовий» принтер. Завдяки цьому може друкувати різноманітні логотипи на свої льодяники.

– Спершу ходила по кав’ярнях, пропонуючи свою продукцію, – каже Наталія. – Зразу був не дуже втішний результат – із двадцяти лише дві взяли мої льодяники для продажу. Сьогодні вже маю й оптових замовників, серед яких – відомий виробник іграшок «Тигрес». Виготовляю смаколики для благодійних ярмарків. Крім цього, я проводжу майстер-класи для дітей та дорослих не лише в Луцьку, а й інших містах Волині. Маю ще й громадську роботу. Разом із дівчатами-переселенками ми створили організацію «Старт у нове життя». Спершу ходили на навчання до когось, а тепер уже самі можемо працювати з тим, щоб собі допомогти.

Ще, виявляється, Наталія увійшла до ради з питань внутрішньо переміщених осіб, яка створена при Волинській обласній державній адміністрації. А зрозумівши, що, як висловилася жінка, їй не вистачає потрібних знань, вона  скористалася ваучером, наданим Центром зайнятості Луцька, й стала студенткою Маріупольського університету (виш евакуйований до Києва). Вчиться на практичного психолога. Знаючи це, уже не дивуєшся, чому у своєму календарі-розпорядку на кожен день жінці непросто було знайти вільний час для нашої зустрічі. 

* – Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «Волинь» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.