Стриманий, впевнений у собі, ледь іронічний – таким і був Борис Клімчук.
Легендарний очільник Волині Борис Клімчук: «Вождь має право на періодичний відпочинок! Керуй, Валеро!»
або Історія двох фото напередодні сумного дня народження Бориса Клімчука
Найважливіше для духовного здоров’я нації – пам’ять про людей, які творили її історію (Прописна істина).
18 березня мало б виповнитися 73 роки Борисові Клімчуку – державному діячеві, Надзвичайному і Повноважному послу України в Азербайджані, Литві, багаторічному очільнику представницької і виконавчої влади Волинської області.
До цього дня він, на превеликий жаль, не дожив…
Доля склалася так, що мені доводилося періодично пересікатися із цим Великим Волинянином, який ніколи не опускав рук від, здавалося б, економічної безвиході, що прийшла в Україну на початку 1990-х. І своєю харизмою, жартом, а то й доречним анекдотом із мудрою мораллю, вмів підтримати.
Найперше тих, хто вже позбувся ейфорії від здобуття Україною незалежності. І у пошуках надійного фінансового підґрунтя вперся в розвалини соціалістичної економіки або безпринципний поступ дикого капіталізму.
Нагадаю лише один випадок із уже далекого 1993-го. Тоді розгул гіперінфляції в державі сягнув мало не астрономічної висоти – в 10 000 (!) відсотків. Зарплати не виплачували по півроку і більше. А гроші уже після обіду вартували менше, ніж вранці, коли були отримані на руки. Борис Клімчук тим часом взявся перетворювати будинок колишньої стоматполіклініки на… Музей волинської ікони. І став пунктом обов’язкових відвідин президентами країн та іншими високопоставленими особами, які завітали на Волинь і творять майбутнє Європи!
Про управлінський талант «царя Бориски», як іноді позаочі називали його управлінці, написано і сказано чимало. Чого вартує лише фільм «Step by step» («Крок за кроком»). Борис Клімчук», створений талановитою Марією Андрушко! Стрічка на десятках конкретних прикладів красномовно розповідає про подвижницьку працю цього лідера на благо області.
Генерал-майор запасу, аташе з питань оборони при Посольстві України в Республіці Азербайджан Валерій Венгер, який працював із ним, коли той виконував функції посла, на роковинах у Волі Любитівській розповів: «Наш земляк «був сприйнятий і прийнятий особисто Ільхамом Алієвим. А на Сході це автоматично відкриває для роботи усі двері». То ж чи варто дивуватися, що Клімчуку вдалося створити канал надходження енергоносіїв в Україну?
І таким чином послабити російський нафтовий зашморг. Чи варто нині говорити про те, що це означає для нашої держави?!. Різко зріс і товарообіг між партнерами. На схід поїхали, зокрема, автобуси волинського виробництва.
Валерій Венгер навіть не стримався від категоричного судження: «З його стратегічним мисленням, умінням налагодити з людьми стосунки так, що підлеглий відразу ж береться за виконання навіть мимохідь дорученого, Борис Клімчук мав би керувати не на Волині, а у Києві, де спостерігається багатолітній брак керівників такого калібру!».
Волинянин зумів випрацювати особливий стиль керівництва, у якому на першому місці була повага до візаві, простого селянина чи роботяги. І ніколи не працював відомий принцип: «Я – начальник, ти – дурень! Ти начальник, я – дурень!». А ще Борис Клімчук зберігав тонке почуття гумору навіть у неприємних ситуаціях. І так і не підчепив вірус пихатості та зазнайства – цей одвічний супутник влади і владців.
…Коли восени 2002 року з групою колег я приїхав на полювання у Турійський район, голова місцевого мисливського товариства Ростислав Підгайний (нині покійний) несподівано запитав:
– Чи не погодилися б ви, якщо до вашої компанії я приєднав би ще кількох?
– Хто серед них старший?
– Клімчук…
– Не тільки погоджуся, а й вважатиму за честь!
…Після першого звільнення з посади голови облдержадміністрації (причина – програні в області вибори Президента України) Борис Клімчук опинився в непростій ситуації. Ймовірно, з подачі нового очільника регіону, спробували «навісити» кримінал на його найближчих соратників. Нічого з того, звісно, не вийшло, але… Опала!
Ще з часів нашого депутатства в обласній раді, ми завжди спілкувалися без сторонніх один з одним на «ти». Але шанс пополювати разом випав уперше. Тим гострішим був інтерес до людини, яка ще вчора користувалася в області усією видимою і невидимою владою, а сьогодні – в немилості. І навіть на полювання змушена проситися до когось у компанію. Бо ж ліцензію тепер не дадуть!
Борис Клімчук зберігав тонке почуття гумору навіть у неприємних ситуаціях. І так і не підчепив вірус пихатості та зазнайства – цей одвічний супутник влади і владців.
Наші «номери» на стрілецькій лінії опинилися поруч. І коли молодий собака взяв в оберти кабанчика, то місцевий лісівник без довгих роздумів – хоч це й заборонено «гучкам»! – двічі вистрелив по тій «паці». Частина заряду, що не вцілила в одинака, полетіла до нас…
– Чув, як між нами картеч просвистіла? – абсолютно спокійно, навіть байдуже запитав Клімчук, коли ми зійшли з номера.
– Так! Якраз між нами!
Інший би на його місці влаштував би розбірки за порушення техніки безпеки, що не одного уже скалічило чи спровадило на той світ. Клімчук же – ні пари з вуст! Ніби й не було тих гарячкових пострілів…
Поки виходили до машин, я розповів йому про свій спосіб підготовки спеціальних «на кабана». Вони відзначалися особливою купчастістю. А потім дістав з патронташа два таких залитих парафіном «самокрути», і простягнув йому:
– Відзвітуєшся потім, як використав!
Взамін він мовчки дістав два зелених патрони зі свого патронташа і простягнув мені.
А ввечері, коли біля накритого столу треба було обирати тамаду, як власник ліцензії я запропонував:
– У нас, волинян, є свій лідер! Попри те, що він зараз не при владі – він є, і залишатиметься нашим лідером. Пропоную почесну функцію керувати «останньою загінкою» доручити Борису Петровичу!..
Реакція самого «Б.П.» була миттєво-самоіронічною:
– Вождь має право на періодичний відпочинок! Керуй, Валеро!
…Пройшли роки.
І було «друге входження у ту саму ріку» – його повернення в обласну адміністрацію. На одній із перших апаратних нарад він однозначно заявив: «Я нікому нічого не винен. І не треба підходити до мене з різними пропозиціями.
– А через якусь хвилину продовжив: – Хлопці і дівчата! Завершуйте з різними схемами! Бо я не хочу, щоби хтось із вас «сидів»…»
Але у спогадах цих не туди мене понесло…
…На екранчику телефона висвітилося: «Перша приймальна».
– Борис Петрович хоче з вами говорити! – повідомила секретарка.
– Вмикайте!
– Привіт! Ти чим займаєшся? Я хочу, щоб ти мене сфотографував!
– Зважу за честь!
– А коли тобі буде зручно це зробити?
– Борис Петрович! Некоректно ставиш запитання: «Коли це буде зручно тобі?»
– А хоч би й зараз!..
Через двадцять хвилин на фоні синьо-жовтого гобелена, що стилізував прапор, я зробив перші дублі. Зображення на маленькому екранчику фотоапарата мені не сподобалися. Бо портрет був, а Клімчука на ньому – не було!
Того, «внутрішнього» Клімчука, якого мали можливість бачити його близькі і друзі. А ще іноді – журналісти, яких він не лише поважав, а й, здається мені, любив.
– Бачу, тобі не подобається? Поїдемо у Старе місто?
– Так!
У Луцькому замку зробити фото, яке повною мірою відображало б характер цієї людини не вдалося. Попри те, що півгодини очільник обласної виконавчої влади терпляче позував. Мені не залишилося нічого іншого, як попросити його стати на фоні В’їзної вежі, налаштувати фотоапарат і несподівано запитати:
– А як ти використав два патрони, що я колись дав тобі на полюванні?
Усю серйозність «БП» як рукою зняло. І фотоапарат встиг чергою зафіксувати цю метаморфозу.
– Що, таки підловив? – блискавично відреагував на цю імпрезу Борис Петрович.
– Здається, так! – відповів я. – Збільшення фото покаже!
… Через якийсь час після страшної звістки про смерть очільника області від невиявленої вчасно важкої хвороби з’явилася думка написати колективну книгу про цю непересічну Людину і Державного Діяча. На моє глибоке переконання, такого вагомого калібру, що волинянам ще з півстоліття доведеться чекати, поки у них знову з’явиться подібний до нього лідер. Книга ця мала б стати своєрідним підручником для наступних поколінь волинських управлінців.
Багатолітня помічниця Клімчука Валентина Черниш повідомила про цю ідею сім’ю покійного. Родина вирішила робити книгу через благодійний фонд, який тоді носив ім’я «БП». Вона побачила світ під редагуванням журналістки
Ніни Долінчук. На обкладинці її навіки застиг керівник Волинської області – таким, як його знали більшість підлеглих і яким його зафіксував фотоапарат у Луцькому замку.
А зроблене у кабінеті фото при збільшенні і друкові показало його таким, яким його знали друзі і рідні – стриманим, впевненим у собі, ледь іронічним. І цей добре знаний, пронизливий до кісток його погляд, здається, нині так і запитує:
– Язиком «ляпати», фотографуватися на фоні благодійної допомоги з бюджету і дороги чи плитку мостити там, де з ними можна було б і почекати, – діло нехитре! А державу від окупанта ви зумієте захистити?
Валерій МЕЛЬНИК, Заслужений журналіст України, лауреат Міжнародних і Всеукраїнських творчих премій.
Читайте також: Месії не існує. Колонка про Залужного.
