Записки цинічного снайпера, або Як мене колись вкрали

Юлія ВОБОРНІКОВА-ГОЛОВКО, #записки_цинічного_снайпера 

Це було давно. Років через два від початку війни. Я була вільна, не заміжня, ще не мала на морді зморшок, а на попі целюліту. Зате мала вкрай виражену вроджену #банутість, яка постійно до мене притягувала безпритульних кошенят, старі книги з маріупольської барахолки, неприємності з «мінтами» і деяких нежонатих офіцерів «служби божої».

От один із таких і поклав на мене око в ті незапам’ятні часи.

Сказати, що він був красивим, то, к#рва, нічого не сказати. Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Сірьога сказав би коротко: «Гарний як весна». І залицятися вмів, падлюка, як ніхто. Але не до мене. Я було створінням впертим, і демонстративно його при зустрічах ігнорувало і зневажало, а іноді, бувало, так його тролила, що можна було би й образитися. Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоби потім у кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе і волає:

«Лікуй, ти ж вмієш». А сам у цей час демонстративно втрачає свідомість, коли я те кошеня уколами «відволодую».

І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків.

Коли я шарилася на «нулях», він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи, що приїхав тому, що треба ж комусь нести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.

Я теж не відставала: його телефон фігурував на OLX в якості «віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно», на його машині були наклейки «Ублюдок, я від тебе вагітна», анкета з його мордою пропонувала ескорт-послуги і ремонт кранів на дому.

І це ще дуже малий список того, як ми псували життя однe одному.

В якийсь із днів я вирішила злиняти на кілька днів у місто і відпочити. У формі, чумаза, як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням зжерти шаурму біля Маріупольського драмтеатру...

Там він мене і надибав. Сказав, що від мене за сто км пахне війною і що я виглядаю як привид комунізму. За що був посланий під три чорти, зі словами, що мені «пох» і заміж за нього я не збираюся.

І от тут щось пішло не так. Мене схопили в оберемок разом із шаурмою, посадили в машину, двері заблокували. Я сказала, що зараз прострелю коліно, причому йому, але не спрацювало.

Так само легко на руках мене затаранили у квартиру на четвертий поверх. Двері закрили.

Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ змивати з себе дух війни, так би мовити.

Виповзла я вже трішки спокійнішою і поставила найголовніші питання в армії: «Зачем? І нах#я?»

Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися зі мною «я про#бала вспишку», і це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році.

І взагалі, він що – дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й честь знати.

Але, як уже сказала, створіння я тоді було вперте і не на жарт #бнуте.

Де ж квіти? Де «конхветно-букетний період»? Де, к#рва, походи в кіно/театр/, парк (потрібне підкреслити)? Щоби мене, воїна, квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом????!!!! Ото вже ні!!!

І пофіг, що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно і кішки на душі дряпають, як мій Василь свій лоток ночами. Ні!!! Так не буде!!! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.

Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні, на ключ замкнені.

Розумію: якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень у його квартирі в Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною усмішкою закоханої ідіотки.

Мозок намагався виробити план втечі.

А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: «Не втечеш». А сам після цього пішов у душ.

Я від безнадьоги вийшла на балкон і закурила цигарку.

Внизу тусувалися на лавці бабусі і в усі музичні голоси «обсуждали» ремонт «криші» й установку нових зливних труб.

Я повернула погляд вбік і побачила своє спасіння. Труба. Новенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла.

Не знаю, що тоді мною керувало, мабуть, мої таргани в голові завернули двіж разом із моїми внутрішніми демонами. Я швидко одяглася. Закинула на плечі рюкзачок і, молячи всіх богів, щоби та труба не від#бнула, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так, як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так, як у кіно.

Ні, я це, к#рва, робила повільно, бо було гайки як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, «вплоть» до вступу внуків в університет. Мізки безжально видали вердикт: «Д#ра». Серце кричало: «Що ж ти робиш, к#рва, повернися до нього». І лише вперто-#банутий характер говорив: «Красава!».

Мізки безжально видали вердикт: «Д#ра». Серце кричало: «Що ж ти робиш, к#рва, повернися до нього». І лише вперто-#банутий характер говорив: «Красава!».

Коли я доповзла до першого поверху, місцеві бабки вже мовчали і дивилися на мене, як папуаси на дирижабль. А я бабкам видаю: «Не нервуйте, шановні, то у нас навчання, антитерор».

Сказавши це, дрипнула з усіх ніг. До найближчого таксі. А далі– назад на «нуль».

А на його тумбочці одиноко лишилася лежати моя недоїдена шаурма.

Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав впертою дитиною. Казав, що перевівся остаточно в Київ служити і забере мене з собою.

А я вибрала війну. Занадто багато я тоді вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала, що то лише затишшя і що буде ще пролито ріки крові.

Він тоді щез на два роки. Потім з’явився знову і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти у квартирі штори, і без мене ніяк…

А у мене тоді вже було інше життя.

Підрозділ ССО, в який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда, зграя, війна і побратими.

Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п’ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати…

Він сказав, що буде чекати скільки треба.

Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене – #бануте вперте створіння.

...Він загинув весною 2022 року.

Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО, з очима, в яких майже не лишилося #банутості, стоїть біля могили і розповідає історію альтернативного майбутнього, з рожевими шторами, дітьми, кошенятами, аж до вступу внуків в університет…

Не відкладайте свої мрії на потім…

Не змушуйте чекати тих, кого любите і хто любить вас.

Війна іноді не пробачає чекання…